Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Це товар не для мене.

— Тільки, дорогий мій, ви помиляєтесь, коли думаєте, що до програми «Спрайт» включено подібні примітивні артикули. Так, примітивні, бо вони також створені за старими критеріями.

Він робить великий ковток розведеного лимонадом скотчу, прицмокує й повторює:

— Саме за старими критеріями. Коли кілька років тому було виготовлено горезвісний ЛСД-25, деякі мудреці з Пентагону вирішили, що відкрили нову зброю. Та потім виявилося, що препарат цей неймовірно дорогий для того, щоб розпочати його масове виробництво. Тоді раптом з'явився ще горезвісніший «Бізет», і генерали вхопилися за нього. Випробовували навіть у В'єтнамі. Фантастичний ефект! Але й це все старі критерії.

Він знову відпиває з чарки й повторює:

— Так, старі критерії. Тому що цю зброю знову ж таки треба доставляти і скидати з літаків. Це означає початок війни. А якщо розпочнеться війна, то ніхто не чекатиме, поки ви обкурюватимете його своїм «Бізетом». Злетять ракети — і готово!

— В такому разі я зовсім не розумію тієї вашої операції «Спрайт».

— Я вже казав, що це не операція, а ціла програма, дорогий мій. І, щоб зрозуміти її, треба міркувати трохи інакше. Уявіть собі якісь там еманації, промені, хвилі чи щось у такому дусі, які, торкнувшись людини, позбавляють її можливості мислити, тямити, реагувати. І уявіть собі, що цю невидиму безшумну зброю буде непомітно націлено на кого треба й коли треба. Так, уявіть собі, що вона почне діяти проти прикордонників, чи проти персоналу на ракетних майданчиках, чи проти військових і політичних штабів. Тепер вам ясно чи ні? Ніхто нічого не підозрює, ніхто нічого не відчуває, не вдарила жодна гармата, а війну вже виграно, бо в противника паралізоване те, без чого людина не є людиною — думку.

— Ви мене засмучуєте, Франку. Я не припускаю, що ви всерйоз вірите в цю фантастику.

— Все, перш ніж ми його реалізували, було фантастикою, — спокійно відповідає гість. — Саме тому я й намагаюся втовкмачити вам, що все створюється людським мозком…

— Людський мозок… думка… Ви геть загрузли в проблемах філософії, — лунає приємний голос Мод.

Дама непомітно з'явилася в нашій затишній ложі й майже розчулено дивиться на нас.

— Ми могли б загрузнути і в інших науках, якби ви прийшли ще пізніше, люба, — бурчить Франк, невдоволений, що йому не дали поговорити.

Я теж не дуже задоволений несподіваною появою дами в фіолетовому вбранні. Хоч, щиро кажучи, не припускаю, що червонощокий міг би викласти мені конкретні деталі програми «Спрайт», — навряд щоб хтось увів його в курс справи.

— Ви не голодні? — запитує Мод.

— Ваше запитання звучить досить дивно, якщо взяти до уваги те, що вже майже друга година дня, — відповідає Франк, підводячись. — Сподіваюсь, у вас є хоч якісь міркування з приводу того, де ми будемо обідати.

— Я могла б запропонувати «Діонісі». Це якраз навпроти.

— Учора я, нарешті, зустрівся з нашим можливим клієнтом, — повідомляє Франк під час кави в «Діонісі». — Мені здалося, цього разу він виявив певний інтерес до пропозиції.

— Що саме вам здалося? — запитує дама.

— Не ловіть мене на слові. Ви знаєте, що я висловлююсь трохи театрально. Якщо кажу «мені здалося», це не означає, що я спав.

Він невдоволено замовкає, потім провадить далі:

— Конкретніше: наш можливий клієнт готовий до переговорів.

— Це справді звучить конкретніше, — киває дама.

Франк піднімає руку:

— Тільки не зразу. Готовий, але не зразу. Каже, доведеться зачекати місяць-два.

— Чому?

— Я вважав, що нечемно вимагати від нього пояснень.

Мод не заперечує, неуважливо дивиться у вікно, за яким не видно нічого цікавого, крім фасаду готелю «Європа».

— Ви знаєте: я не належу до оптимістів, — підхоплює знову червонощокий, — але в мене таке передчуття, що справа вигорить. Коли я йому сказав, що йдеться про великі партії, це його справді зацікавило.

— Дякую вам, Франку.

— Бачу, вам не хочеться чекати, але цей товар за місяць-два не запліснявіє.

— Дякую вам, Франку, — повторює дама.

Вона вимовляє це таким крижаним тоном, що черевань дивиться на мене й скрушно розводить руками: мовляв, спробуй догодити цій жінці!

Прощаємося з ним біля ресторану й рушаємо в готель.

— Я б хотів поспати, якщо не заперечуєте, — доповідаю службовій особі.

— Трохи здорового сну вам справді не зашкодить, — погоджується Мод. — Любовна ніч та ще й ранкова пиятика…

— Не треба перебільшувати. Ми просто трішки випили.