Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Від кам'яної сокири до атомної бомби! Колосальний розвиток, — наполягаю я.

— Зовсім нікудишній, — повторює Франк. — Еволюція, так. Але на основі дурної короткозорості.

Його очиці блищать — може, від алкоголю, — коли він запитує:

— Здогадуєтесь, у чому помилка?

— Ризикуючи вас засмутити, Франку, визнаю, що не бачу її.

— Нічого дивного. Загальна короткозорість тепер звичайне явище. Ви навіть не усвідомлюєте, що ваша атомна бомба досить примітивна зброя. Дикунська, так. І не в моральному розумінні, а в буквальному. Бо людина, будучи від природи тупицею, навіть в епоху технічної революції мислить як тупиця, тобто в двох вимірах, виходячи тільки з кількісних критеріїв. Камінь замінили кулі і ядра, це те саме каміння, хіба що воно тепер летить далі і вбиває більше людей. Потім, аби мати змогу знищувати більшу кількість людей, винайшли вибухівку, снаряди. Згодом з цією ж метою снаряди ці роблять дедалі важчими, аж поки кретинізм з «Великою Бертою» підказує, що механічне збільшення розмірів є безглуздям. Тоді виникає ідея скидати снаряди згори, і от ви маєте авіабомбу. Думка тупиці й далі йде традиційним шляхом — як одним вибухом знищити щонайбільше людей, — і звичайна бомба переростає в атомну. І лише коли тупиця виготовляє таку кількість бомб, якої вистачить, щоб ліквідувати всю планету, десь у його двовимірному мозку виникає здогад, що він ішов не тим шляхом: традиційний критерій — убивати якнайбільше і якнайшвидше — можливо, не найкращий.

— Добрий чи поганий, але іншого я не бачу, — відповідаю я й підношу чарку.

Червонощокий машинально робить те саме, потім витирає носовичком спітнілий лоб, ховає носовичок назад у кишеню піджака й замислено дивиться на мене, наче розмірковує — чи варто марнувати час на таку розмову.

— Бачите, дорогий мій, усі грабунки, різанини, війни, перш ніж втілитися в життя, розігрувалися в чиїйсь уяві. Якщо вони не визріють як задум, то навряд чи переростуть у дію. Суд намагається встановити: умисний злочин чи ні. В політиці таке дослідження зайве. Будь-яке політичне злодіяння умисне, і перш як ста! и злочинним актом, воно було злочинною думкою. Якщо в даний момент десь у світі виникає криза чи воєнна сутичка, можете битися об заклад, що цей, здавалося б, випадковий інцидент був добре продуманий президентом і його найближчим оточенням, скоріш за все під час недільної літургії, коли мозок найменш завантажений.

— Мені здається, що ви трохи відхилилися від маршруту, — зауважую я й тягнуся до склянки.

— Навпаки, я йду просто до мети, — заперечує гість, також беручи свою склянку. — Еволюція зброї може статися не кількісним нагромадженням, а засвоєнням нової якості. Людина діє не м'язами, а думкою, отже, й зброю теж треба спрямувати проти думки. Розумієте?

— Анітрохи.

— Дух — ось сфера нової зброї, дорогий мій. Дух! — з пафосом виголошує Франк.

— Спрайт! — підтверджую я, беручи пляшку. І, осяяний раптовим здогадом, додаю: — Операція «Спрайт»!

— Вам і про це відомо! — з ноткою розчарування в голосі каже червонощокий. Але, щоб показати мені, що й він теж трохи в курсі, уточнює:

— До вашого відома, це не операція, а ціла програма.

— Я щось чув, — проваджу я, — однак, як ви самі кажете, нам жити не століття…

— Програма не розрахована на століття. Власне, юна вже виконується.

— Ви мене лякаєте, Франку.

— Чому? Що ж страшного в моїх словах?

— А те, що це означає кінець загальновідомої зброї. А кінець загальновідомої зброї…

— … Означає кінець бізнесу, — завершує гість. — Нічого подібного, дорогий мій. Ви даремно боїтеся за свій бізнес. Йдеться не про легку зброю, а про широкі операції. Легку зброю й надалі виготовлятимуть на всіх парах, тому вам нема чого боятися.

— Це добре, Франку, що після холодного душу ви щоразу пускаєте й трохи теплої води.

— Не знаю, чи не краще все-таки холодний душ у такий жаркий день, як сьогодні, — каже червонощокий, поглядаючи на годинник. — Мод дуже запізнюється. Поки вона прийде, можна взяти ще трохи цієї вашої суміші…

Він робить знак кельнеру, красномовно піднімаючи вгору два пальці, й невдовзі наші склянки знову наповнюються. Цей черевань, здається, хоче підпоїти мене. Дідька лисого! Я помічаю, що він сам уже не дуже впевнено почуває себе в часі й просторі.

— Я гадав, що всі ті нервово-паралітичні гази вже давно знищені, — пускаю пробну кулю.

— Знищені? — зводить ріденькі брови червонощокий. — Фірма «Шольцбергер» у Гамбурзі й досі виробляє їх. Скільки тонн табуну чи фосгену вам треба?