Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Те, що ви ставитеся до мене з недовірою, мене не дивує. Але в даному випадку ви виявили недовіру й до Сеймура. Хіба Сеймур не проінформував вас конкретно про те, на що я здатний і на що ні?

— Так, так. Але не будемо копирсатися в минулому, — в голосі Мод звучить легка досада. Ми йдемо, поринувши кожне в свої думки, і наші кроки озиваються луною в порожній вулиці. Добре хоч думки мої беззвучні. Бо коли б дама могла зараз почути їх, гадаю, що з неї відразу злетіла б уся сонливість.

Про що я думаю? Мільйони різних думок. Про те, що Томас зблизька має досить-таки жалюгідний вигляд, що Сандра далеко не байдужа спостерігачка гри, що Ерліх з незрозумілих причин має всі шанси бути усуненим, що хід операції знову не збігається з планами Сеймура, що цю розбіжність він особливо відчує після сюрпризу, який чекає на нього, — моєї несподіваної втечі, що Мод виглядає стомленою, отже, я можу розраховувати на спокійну ніч у своїй кімнаті.

Спокійна ніч? Щойно я подумав про це, як жінка каже:

— Просто вмираю, так хочеться спати. Але за такої ситуації не заснеш. Знаю це з власного досвіду. А як ви, Альбере?

— Я вмираю від туги за вами. Мабуть, ви знаєте й про це.

Власне, я міг би розділити з нею її безсоння, коли б не ця маленька сумка. Адже й після найдовшого безсоння нарешті приходить сон. А що ж це за сон, коли треба одним оком стежити, чи не перевіряє Мод вміст твоєї сумки. Дуже незручна ситуація, та, як каже Томас: якщо дами запрошують…

— Ви були на висоті, Альбере…

— Мені приємно це чути.

— Так, ви справді були на висоті… Та, незважаючи на це, план зірвався.

— На якій стадії?

— Райєн… — бурмоче вона. — На стадії Райєна…

Так, з волі Томаса Райєн справді залишився поза грою. І водночас Сандра намагається відсторонити Ерліха. Що ж тоді залишається? Залишається тільки Томас. Особисто для мене цього цілком досить. Тобто було б досить, якби я мав намір вести далі цю гру, мета якої мені зовсім невідома.

Не знаю, хто сказав: «Немає нічого кращого за негоду», але треба витримати кілька тижнів спеки, аби переконатися, що це недалеко від істини.

Сьогодні намічається такий же день, як і попередні. З вікна готелю видно знайомий, вже аж набридлий пейзаж — залита сонцем площа й темне громаддя кафедрального собору, що вирізняється на тлі білястого літнього неба. Групки туристів уже купчаться біля церкви й магазинів сувенірів.

У двері настирливо стукають. Це, звичайно, Мод, така приваблива в сірій сукні з великими фіолетовими квітами. Проте я вже по зав'язку ситий Мод, ситий їжею й питвом, безцільним вештанням по ресторанах. Поверніть мені мій старенький «БМВ» і займайтесь своєю справою.

— Вибачайте, Альбере, але за півгодини мене чекатиме Франк, а я маю бігти на іншу зустріч. Добре було б, щоб ви підтримали йому компанію, поки я повернуся. Потім підемо кудись обідати.

Атож. Обідатимемо, базікатимемо вибиратимемо десерти. Справді, сьогодні намічається такий самий день, як і попередні.

— Підтримати компанію? Чому ж ні, люба. Ви ж знаєте, моє хобі — підтримувати комусь компанію!

— Цього я не знала, але гадаю, що краще починати день усмішкою, аніж набурмосеним видом, — лагідно відповідає дама. І, щоб дати мені привід усміхнутися, додає: — Гадаю, що після зустрічі, яка на мене чекає, розвиток подій значно пришвидшиться.

Стара пісня. Розвиток подій пришвидшиться… ще кілька днів… Почувайте себе як на канікулах. Поверніть мені мій старенький «БМВ», а потім, коли хочете, пришвидшуйте собі події!

Наприкінці тижня — від п'ятниці до неділі — готель «Європи» переповнений, а в інші дні майже порожній. Спускаючись униз, щоб зустріти Франка, я виявляю його в безлюдному холі.

Франк вислуховує моє пояснення, схвально киваючи головою, після чого зауважує:

— Ну, якщо треба зачекати, то ходімо в ресторан. Я помітив, що в ресторані час минає значно швидше, ніж у такому нудному місці, як цей хол.

Він рішуче підводиться, але в цю мить озивається дівчина-адміністраторка:

— Ресторан зачинено, пане.

— В такому разі дайте нам чогось випити.

— Будь ласка. Що ви бажаєте?

Досягши свого, низенький червонощокий чоловік несе своє черево до затишного закутка над холом, що нагадує ложу. Трохи згодом хлопчик з буфету приносить нам напої. Франк умочує губи в запітнілу склянку, задоволено прицмокує й зауважує:

— От бачите, навіть під час найприкрішого застою можна знайти вихід.

Він пильно дивиться на мене маленькими хитрими очицями й додає: