Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

На великому, рівному майданчику під брезентами, штабелями ящиків, бочок і мішків були складені різні продукти. Все довкола було в русі: шофери і комірники, цей неспокійний, напівстройовий люд, більше ніж будь-хто глибоко переконаний в своїй значимості і необхідності на війні, одержувачі з частин і солдати в запилених борошном гімнастерках, які носили ящики й мішки на вагу, вантажили в автомашини. В правому кутку, біля загорожі з колючого дроту, із ворожою настороженістю націлилася в небо зенітка.

Коло штабеля мішків з борошном, біля валки машин, що чекали черги на завантаження, Альохін розшукав начальника складу, літнього майора, товстого, з великим випнутим животом, однак на диво рухливого й енергійного. Дізнавшись, що Альохін із контррозвідки, він, покинувши справи, провів його в простору землянку, де був штаб складу, попросив двох сержантів-писарів вийти і лише тоді, всівшись сам і посадивши Альохіна, спитав, що його цікавить.

— ЗІС И 1-72-15 ваша машина?

— И 1-72-15?.. Моя. А що сталось?

— Поки що нічого, — заспокоїв Альохін. — Вона щойно повернулася з боку Алітуса: очевидно, з Маріамполя або ж із Каунаса. В неї ще ззаду виламаний шматок борту.

— В Маріамполь машина ходила. Яка — точно не скажу. І про борт не знаю: транспортом відає мій заступник… Зараз же з'ясуємо, — пообіцяв майор і підвівся.

— А шофера ви знаєте?

— И 1-72-15?.. Борискін… Відверто кажучи, знаю його мало. Він у нас недавно, місяців зо два… Але поганого нічого сказати не можу. Шофер як шофер.

— Я б хотів поговорити з ним. І переглянути книгу обліку особового складу. Тільки щоб без шуму, — попросив Альохін.

— Зрозуміло.

Вийшовши із землянки, майор щось сказав одному з писарів, тоді повернувся і, за армійським звичаєм, спитавши Альохіна, чи не хоче він поїсти, мовчки став ритися в старенькій канцелярській шафі. Він, видно, не був з цікавих, зайвого не розпитував; в усіх його діях почувалася спокійна діловитість, й Альохін не міг цього не оцінити.

У двері постукали.

— Зайдіть!

— Товаришу майор, єфрейтор Борискін за вашим наказом з'явився…

Альохін побачив перед собою невисокого худого блондина з чорними хитруватими очима на блідому невмитому обличчі. На Борискіні були брудні, зашмаровані штани й гімнастерка з солдатськими погонами, а на ногах старі, з поруділими халявами хромові чоботи; він швидко перевів погляд з майора на незнайомого капітана і, мабуть нічого доброго не чекаючи для себе, одразу насторожився.

— Сідай, — запропонував майор.

— Нічого… постоїмо. — Борискін знову швидко глянув на Альохіна.

— Ти коли борт обламав?

— А це минулої ночі на розгрузці. Я не винен! «Студер» заднім ходом розвертався і врізав. А я тут ні до чого. Я доповідав помпотеху…

— Гаразд. Перевірю… Ось капітан хоче з тобою поговорити. — Майор кивнув у бік Альохіна.

— Це про що? — примружився Борискін.

— Дізнаєшся, — сказав майор і, схилившись до вуха Альохіна, пошепки спитав: — Мені вийти?

— Чому? Залишайтеся… Сідайте, єфрейторе, — запропонував Альохін, і Борискін умостився на табуретці кроків за три від столу.

Альохін зовсім невимушено задав йому кілька загальних запитань: звідки родом, кого з родичів має, відколи в армії, чи вдоволений службою в частині, чи багато доводиться їздити, куди і з яким вантажем?

Борискін відповідав неквапливо і досить лаконічно, з якоюсь настороженістю обмірковуючи кожне слово і уникаючи при тому дивитися Альохіну в очі.

— Сьогодні кудись їздили?

— Їздив… До Маріамполя. Мішки возив… Ось маршрутний листок. — Борискін з готовністю дістав із кишені гімнастерки складений вчетверо вим'ятий аркуш паперу і, розгорнувши, поклав на стіл перед Альохіним.

— А хто ще сьогодні їхав на вашій машині?

— Як хто? Ніхто.

— Може, підвозили кого?

— Ні! У нас цього не можна. Продуктова машина! Порожняком хіба що офіцера підвезеш, і то свого, з начальства. А цивільних нє-нє!.. На це ми пильні…

Він говорив так переконливо, що можна було йому повірити. Можна, якби Альохін власними очима не бачив, як Борискін віз на машині людей і брав гроші з селян.

Майор тим часом знайшов у шафі великий зошит в картонній оправі, ставши спиною до Борискіна, розклав його на столі, погортав і прочитав щось таке, від чого на його обличчі з'явився подив. Зробивши якусь помітку, він підсунув зошит Альохіну; капітан уже здогадався, що це форма чотири — книга обліку особового складу.

Ведучи далі розмову з Борискіним, Альохін прочитав: «Водій… єфрейтор… Борискін Сергій Олександрович, 1912 р. н… б/п… освіта 4 класи, в полоні і в окупації не був… У 1936 році судився за ст. 162 [13] Стаття 162 КК РРФСР тих часів передбачала кримінальну відповідальність за розкрадання майна. п. «д» на 5 років… Нагороди: медалі «За бойові заслуги» і «За оборону Москви».