Володимир Богомолов - У серпні сорок четвертого...

Запис про судимість майор позначив збоку олівцем. Коли Альохін, переглянувши відомості про Борискіна, подивився на майора, той, хитнувши важким животом, з розумінням зітхнув.

— То ви сьогодні не підвозили нікого? — вів далі Альохін.

— Ні.

— Нікого за всю дорогу?.. Пригадайте краще.

— Що тут ще пригадувати, — ображено сказав Борискін. — Сам їхав — навіщо мені брехати?

… Чого від нього хочуть, він не міг зрозуміти, спочатку подумав зовсім інше.

Вже кілька років він був в основному чистий на руку, але сьогодні вдосвіта перед поїздкою до Маріамполя, як на гріх, не стримався і, коли комірник відвернувся, засунув у кузов під мішкотару коробку з американським пиляним цукром. Зробив він це не тому, що його тягло вкрасти чи випити (хворіючи на шлунок, він пив рідко й мало), а просто тому, що цей комірник, з шоферами й солдатами безпричинно грубий, перед начальством стелився лисом, мав славу залицяльника, частенько випивав і ходив в офіцерському обмундируванні — словом, розкошував собі. А цукру в нього було кілька вагонів, і, як це розумів Борискін, не міг він не красти.

І от треба було після стількох років праведного життя вкрасти, як його злапали! — так він вирішив, коли викликали до начальника складу; він був певен, що Альохін із військової прокуратури. Попався! І як же це могло статися?.. Бачити його ніхто не бачив, у цьому він не сумнівався, бо цукор був проданий гендлярам у Маріамполі, а залишені грамів двісті, загорнуті в ганчірочку, спокійно лежали в кабіні під сидінням. І невже дізналися, він і уявити не міг, як не міг зрозуміти, яке відношення до крадіжки цукру мають запитання цього капітана; Альохін здавався йому страшенним хитруном: «Здалеку під'їжджає!»

Підвозити по дорозі пасажирів заборонялося, а тим більше калимити, — по голівці за це не гладили, і Борискін усе заперечував, одразу вирішивши, що признаватися не слід. І, почавши брехати, він брехав усе далі. А чемність Альохіна, та сама чемність, якої Борискіну в житті перепадали мізерні крихти, ще більше насторожувала його.

Альохін же намагався збагнути: чому Борискін бреше, з якою метою? Він із самого початку вважав, що невідомі офіцери були випадковими пасажирами машини И 1-72-15, і Борискін цікавив Альохіна лише як джерело, з якого можна отримати хоч які-небудь відомості про цих офіцерів, щоб розшукувати їх далі.

Альохін ще хвилин десять бився з Борискіним, а той уперто брехав, поки не почав дотумкувати, що річ тут не в цукрі, а в чомусь іншому, а оскільки він себе більше ні в чому істотному винним не відчував, то поступово заспокоївся і став дещо відвертіший. Та признатися, що брешеш, було не так-то легко.

— Послухайте, Борискін. — Альохін підвівся і, всміхаючись, підійшов до шофера. — От ви запевняєте, що нікого сьогодні не підвозили. Так же?.. — весело спитав він, спостерігаючи за виразом обличчя Борискіна. — Так!.. Проте не більше як півгодини тому тут, у місті, з вашої машини зійшли два офіцери…

Борискін подивився на Альохіна, наче пригадуючи, заклопотано зсунув брови і закусив губу, тоді втупився очима в землю і, почухуючи потилицю і намагаючись не показати своєї розгубленості, промовив:

— Чекайте, чекайте… Ах, так! — раптом радісно вигукнув він, встаючи, і полегшено заусміхався. — Точно! Геть забув!.. По дорозі попросилися двоє, і я їх підвіз. І що тут поганого? Що ж їм, піхтурою чімхати?

— Піхтурою нуднувато, — згодився Альохін, частуючи цигаркою повеселілого Борискіна і закурюючи сам. — Добрі знайомі?

— Не. Я їх не знаю!.. Гад буду, товаришу капітан, — приклавши до грудей руку і дивлячись Альохіну в очі, поклявся Борискін. — Попросилися, я й узяв. Пожалів!..

— Хто вони і звідки, не казали?

— Ні. Та я й не питав: мені це ні до чого. Зсадив їх біля комендатури — ви ж бачили… Один капітан, в літах уже, лисий. Ввічливий такий, газети мені ще на куриво дав. — Борискін замацав по кишенях і, всміхаючись, поцікавився: — Вони, мабуть, накоїли щось?.. А другий молоденький, лейтенант, у нього ще з лівого боку фікса, ну, зуб золотий… Через цю жалість самі неприємності… Знав би таке…

Поки Альохін розмовляв у землянці з Борискіним, Таманцев умудрився проникнути в автопарк, де стояв ЗІС із виламаним бортом, і буквально на очах у вартового обнишпорив кабіну й кузов машини, не забувши заглянути під сидіння і в скриньку для інструментів. На самому дні під зашмарованим лахміттям він знайшов цукор, загорнутий в ганчірочку, подумав, що він, напевно, крадений, та нічого, що мало б інтерес для справи, виявити не зміг.