Андраш Беркеші - Агент №13

Шалго схвально кивнув головою. Йому подобалася урівноваженість цього молодого чоловіка.

— Далі я б розшукав нареченого Беати, — продовжував Фелмері. — З наших відомостей про родину Кюрті випливає: найлегше дійти істини через Салаї.

Пролунав телефонний дзвінок. На проводі Будапешт: Домбаї просив Кару. Полковник тримав трубку так, щоб усім було добре чути слова його заступника.

— Одержано кілька новин із Варшави, — почувся голос підполковника. — Там уже півроку стежать за діяльністю фірми «Ганза». Доктора Губера вони не знають, картка на нього не заведена. Але про Брауна є кілька цікавих даних. З тридцять другого року він перебував у Сполучених Штатах як агент абверу. В сорок шостому повернувся в Західну Німеччину… Алло! Ви мене добре чуєте?

— Так-так! Продовжуй.

— Варшавські товариші повідомили нас про ще одну цікаву річ. Правда, джерело цієї інформації непевне. Кажуть, що між Брауном і американцями виникло якесь непорозуміння. Про це я надішлю докладну записку. Між іншим, як себе почуваєте? Чи тепла вода?

— Терпіти можна, — відповів Кара. — Ми й зараз по горло у ній, крім Шалго, який тільки ноги змочує. — У трубці почувся щирий сміх підполковника Домбаї. — Перед тим, як писати доповідну, — вів далі Кара, — зберіть усі відомості про дружину покійного Петера Кюрті та про її доньку. Це дужо важливе і термінове завдання.

— Зрозуміло.

— Особливо нас цікавить її минуле.

Розмова тривала ще кілька хвилин, потім Кара поклав трубку й вони швидко розподілили обов'язки. Майор Балінт одержав завдання оглянути дачу Кюрті в Балатонсемеші, Фелмері — поїхати у Балатонфюред і допитати Гейзу Салаї. Кара залишався у Балатонемеді й продовжував стеження за Губером.

— А в мене яке буде завдання? — запитав Шалго.

— Ти відпочинеш, допоможеш Лізі.

— Гаразд, — погодився старий. — Отже, я їду з лейтенантом у Балатонфюред. Цей Салаї і мене цікавить.

З готельного вікна третього поверху Шалго оглядав у бінокль пляж. Там сила-силенна людей. Тіснота, що й трави не видно. Пекуче проміння сонця яскраво засвічувало барвисті парасольки, сліпило очі.

— Знайшли вже? — нетерпляче спитав лейтенант Фелмері, що стояв біля старого, долонею затуляючи очі. — Чи ви просто насолоджуєтесь дівчатами?

— Не без того, — відповів Шалго, передаючи бінокль.

— Ну й стовпотворіння сьогодні! Ага, знайшов. Он він — трохи праворуч від причалу, на синьо-червоній строкатій ковдрі. Лежить і читає якийсь ілюстрований журнал.

— У вас добрий зір, — схвально зауважив старий. — Не зводьте з нього очей. Якщо покине пляж, дайте мені знати. — Він показав рукою на радіотелефон, що стояв біля лейтенанта.

— Можна піти з вами, дядечку Шалго? Звідти теж можна стежити за ним.

— І то правда, — погодився товстун. — Але ж у вас, синку, немає ордера на обшук.

— А у вас є?

— Звідки? Я ж цивільна особа, — буркнув і почвалав до виходу. — Тримайте язик за зубами. Як не прикро, але шеф ваш уже встиг обюрократитись.

— Я нічого не чув і не бачив, — по-змовницьки усміхнувся Фелмері, продовжуючи стежити за молодим чоловіком на пляжі.

Шалго пройшовся по коридору, зупинився перед одними з дверей, вийняв з кишені ключ, відчинив і зайшов до номера. Зачинивши за собою двері, зупинився в передпокої й уважно оглянув кімнату. Прибрано в номері нещодавно. З ванної пахло одеколоном. Зазирнув туди. На поличці — речі туалету, над ванною стікала щойно випрана нейлонова сорочка. Під умивальником шість пляшок пива і кофеварка. Чорно-білі кахлі що де-не-де блищали від вологи. Зазирнув за двері. Там висіли махровий халат і купальник. Увійшов до кімнати. Ліжка заправлені, з під одного визирали кімнатні туфлі. На столі — креслярська дошка, готовальня, лінійка, цілий блок сигарет «Уїнстон». Зверху — дві пачки сигарет «Марллборо», одна в них розпочата. Поруч пляшка коньяку «Секвін», з якої вже випито кілька чарок. На краю стола зошити, спеціальні журнали з архітектури і самовчитель англійської мови. На одному стільці двотомний англо-угорський і угорсько-англійський словник і якась товста книга. Поцікавився назвою: «Під покровом Тріумфальної арки». З книжки виглядала закладка. На креслярській дошці ескіз фундаменту якогось будинку, далі формули, розрахунки. На них він не розумівся та й не дуже те його цікавило. Проглянув і зошити. Розрахунки, калькуляції, журнал виконання робіт, кошторис. У двох зошитах — англійські тексти і чернетка перекладу, третій ще чистий. Відчинив шухляду в столі. Там лежав ще один блок сигарет «Уїнстон» і запасна готовальня. Втомлено засопів, примружив очі, не бажаючи бачити в дзеркалі своє старе, одутлувате обличчя. Нарешті таки наважився і глянув. «Постарів ти, хлопче, — промимрив про себе. — Ще й як постарів». Замислився. Цікаво: якби спитати в цього натомленого старого, що дивиться на нього з дзеркала, для чого він жив і чи варто було так жити, що б він відповів? Мимоволі завмер, чекаючи відповіді. «Ну, чого мовчиш? Невже схибив на схилі літ? — запитало його відображення. «Ще побачимо, старино! В мене факти. Не хочеш визнавати їх? А доведеться таки глянути просто у вічі». — Шалго засунув шухляду. «Іншим разом поговоримо, — промимрив сам до себе. — Зараз у мене інший клопіт. Ось, порушую закон. Увірвався в номер пана Салаї, шукаю речові докази. Якби довідалися про це наші шановні гуманісти, охоронці закону, то зчинився б грандіозний скандал…» Почав оглядати всі валізки, костюми, але не знайшов нічого, що б свідчило про причетність Салаї до вбивства Меннела. Розчаровано повернувся до стола і заходився перегортати сторінки одного з журналів. Раптом з нього випала поштова листівка. Важко нахилившись, підняв її з землі. На лицьовому боці — кольоровий знімок панорами Будапешта. Перевернувши, прочитав на звороті: «Панові Гейзі Салаї, Балатонфюред, готель «Маріна». Дозволь, хоч і з запізненням, передати вітання і найкращі побажання від Едмунда з Арпадом з нагоди твого дня народження. Сільвія. Сімнадцятого липня шістдесят дев'ятого року». Почерк учнівський, старанний, ніби кожну літеру виводили, дотримуючись правил каліграфії. Це відразу кинулося йому у вічі. Проте помітно було, що літери виведено тренованою, впевненою рукою, не так, як це роблять школярі. Очевидно, автор тексту навмисно хотів створити враження, ніби лист написано якоюсь ученицею. Глянув на штемпель відділення зв'язку. Листівку відправлено з Будапешта п'ятнадцятого липня. «О, ця Сільвія, мабуть, дуже розсіяна дівчина, — подумав старий. — Написала листівку сімнадцятого, а п'ятнадцятого кинула її в поштову скриньку. Чудасія». Він ще раз пробіг очима текст. «Едмунд з Арпадом… — мимрив під ніс. — Чому не Едмунд і Арпад? І що це за молодці?» — Шалго переписав текст на клаптик паперу і сховав у потайну кишеню брюк. Потім почав вивчати робочий щоденник. Мусив визнати, що в Салаї чудовий, каліграфічний почерк. «Сьогодні закінчено закладку фундаменту. Закладено дві тонни бетону». На наступній сторінці. «Не вистачає трьох теслярів, двох бетонщиків і чотирьох каменярів». А внизу по-французьки, з гіркотою: «Ну й пройдисвіти оті каменярі! З учорашнього дня працюють на будівництві приватної дачі Сегварі. Доведеться гнати їх під три чорти». Оце цікаво! Виходить, Салаї відмінно полодіє французькою мовою. Нотатки без помилок, та й речення побудовано типово у французькому стилі. Гортав сторінку за сторінкою, і все частіше зустрічалися гіркі записи французькою мовою. Мабуть, для того, щоб часом хтось інший не зрозумів. Далі, на одній із сторінок, уже інший почерк, і чорнило не такого кольору. Глянув на дату. Вісімнадцяте липня, п'ятниця. Перегорнув сторінки. До двадцять другого, тобто до вівторка, щоденник вела інша особа. А з двадцять третього — знову почерк Салаї. Шалго вже шкодував, що не прихопив із собою фотоапарат. Добре було б сфотографувати нотатки. А що, як узяти щоденник з собою? Кара лютуватиме напевно. Знизав плечима. Поки що не скаже йому нічого. Засунув зошит у внутрішню кишеню піджака, поклав усе на свої місця, з порога озирнувся, чи не залишив чогось на столі…