— В Італії, минулого літа. Ми відпочивали там з матір'ю та з нареченим.
Шалго, якому полковник Кара ще вчора увечері розповів про «покаяння» Губера, насторожився, але не виказував свого здивування. Он воно що! Отже, перед ним сидить та сама угорська дівчина, про яку згадував Губер! Усе сходиться — дівчина, наречений, мати. Проте водночас його взяв сумнів. Ні, це було б занадто просто.
— У вас були з Віктором Меннелом… Інтимні зв'язки?
Беата мовчала.
— Кажи все щиро, — підштовхнув її Сюч. — За це не карають.
— Так, я була його коханкою.
— Ваш наречений знав про це?
— Згодом дізнався. З того часу й ревнує. Стежить за кожним моїм кроком.
— Та й не дивно, — всміхнувся Шалго. — Ви надто вродлива. На місці вашого нареченого я теж ревнував би. Продовжуйте!
— Якось Меннелу впали в око ґудзики на моїй сукні. Він тому й поцікавився, до їх придбала. Тоді я розповіла йому про Тібора. Другого дня Меннел сказав, що багато думав про його гірку долю і як комерсант убачає виготовлення таких ґудзиків перспективною справою. Доручив мені передати Тібору, щоб приготував узірцеву колекцію, склав калькуляцію, список потрібних йому механізмів тощо. Бо він, мовляв, улітку цього року приїде в Угорщину, зустрінеться з нами і тоді домовиться про все остаточно. Ой, мало не забула: пообіцяв, що за взірцеву колекцію ґудзиків, звичайно, заплатить.
— Так воно й було, — підтвердив Сюч. — Ще з січня ми з ним листуємося через зовнішньоторговельну фірму «Артекс», адже Меннел домовився і з своїм керівництвом — воно теж зацікавилось його планом. Він надіслав мені лист, підбадьорив. Я працював день і ніч. Для «Артекса» це було теж вигідно — вони підтримали мене. Зрозумівши вигоду і перспективу цієї справи, почали вести переговори з фірмою «Ганза», і та пообіцяла поставити потужну полірувальну машину й камеру для випалення.
Сюч підвівся, вийняв із портфеля папку і передав її Шалго.
— Ось, тут уся наша переписка. Кожного листа я відправляв через «Артекс». Їм теж сподобалася наша ідея. А оце, бачите, взірці.
І він почав викладати з портфеля на стіл прикріплені до картонок оригінальні ґудзики.
— Десь днів із п'ять тому Беата одержала листа від Меннела. Він запрошував нас приїхати сюди і зустрітися сьогодні. Я привіз із собою всі взірці, а тут раптом таке… Хтось прикінчив його…
Шалго розкрив папку.
— А лист, у якому він запрошував вас сюди, теж у папці? — запитав він.
— Той лист у мого нареченого, — втрутилася в розмову Беата. — Він відібрав його в мене, ще й ляпаса дав і заборонив зустрічатися з Віктором. Ревнує.
— Нічого собі історія, — уголос підсумував Шалго, переглядаючи зміст папки. — Так, усе це дуже ймовірно. Принаймні на перший погляд здається таким.
— Чим більше дізнаєтесь про все, тим воно становитиметься ймовірнішим, — підтвердив Сюч. — Поїдьте в Будапешт, поговоріть із співробітниками «Артексу». Вони підтвердять, що я не дуже радо прийняв цю пропозицію.
— Охоче вірю, пане лікарю, — погодився Шалго.
— Ви що, насміхаєтесь? — Сюч химерно блиснув очима.
— Ні-ні, слово честі, ні. Просто шкода мені вас. — Шалго і справді сказав це щиро. — Невже ви назавжди поклали хрест на свою професію?
Обличчя в Сюча перекосилося. Він вийшов на балкон і хвилину стояв мовчки, дивлячись на дзеркальну поверхню озера.
— Досить про це, пане, — гірко зітхнув. Потім повернувся і, спершись об одвірок, показав свої розчепірені пальці. — Гляньте: з такими руками тільки ґудзики й можна робити…
Шалго підвівся. Попіл з його сигари посипався на паркет, але він цього навіть не помітив. Пошкрябавши м'ясистий ніс, вийняв з задньої кишені брюк папірець.
— Ось лист Віктора Меннела, — простягнув його Сючеві. — Сховайте. Може, він ще стане вам у пригоді.
Сюч вирячився на лист. Мимоволі згадалися слова Адама Рустема, який попереджав його, що Шалго дуже хитра і небезпечна людина, якої треба остерігатися. Підозріло глянув на старого, але той лагідно посміхався. Біс його знає, що там іще у нього в кишені! Беата підійшла до Сюча і взяла з його рук листа.
— Як він потрапив до вас? — запитала з подивом.
— Ваш наречений загубив його. А ми знайшли.
— Гейза знає, що я тут? — В очах дівчини засвітився страх.
— Хоч я й старий індик, але не люблю пліток. — І він утомлено глянув на Сюча, який усе ще з підозрою дивився на нього. Шалго не тільки збудив у ньому болючі спогади, а й неабияк налякав. Адже оцей товстун уже до їхнього приїзду сюди все про них знав. Допитуючи їх, тільки грався з ними. Сюч не знав прийомів Шалго, та й не міг знати, що Шалго створює такі ситуації, за яких співрозмовник мусить сам розповісти всю правду. — Пане Сюч, я теж охоче уклав би з вами угоду.
Читать дальше