Андраш Беркеші - Агент №13

— Мій небіж, інженер-дослідник, — пролунали слова професора. — Його тема — мікрохвилі. Сестра моя дуже заклопотана: через два тижні він їде в Радянський Союз. І на тривалий час.

— Мабуть, це не дуже цікавить пана Губера, — сказав інженер, глянувши на свого дядька.

— Чому ні? Цікавить, — ввічливо заперечив німець.

— Невже? — спитав Казимир, не відриваючи погляду від журналу. — Якщо так, то дозвольте викласти мої основні дані. Маю двадцять вісім років, нежонатий, кандидат технічних наук. Мій улюблений письменник — Роберт Мерл, з композиторів — Бенжамін Брінт, із скульпторів — англієць Мур, люблю футбол і бокс, улюблений колір — сірий, ношу тапочки сорок третього розміру, ненавиджу зиму, обожнюю сонце, сам я атеїст, за найвидатнішу подію сторіччя вважаю ту революцію, яка відбувається у біології. Ну, так, про що я ще не розповів? — Він глянув на дядька. В його очах вигравали глумливі вогники. Губер теж стежив за поглядом молодого чоловіка. Обличчя професора спохмурніло. Поведінка Казимира не сподобалась йому. Губерові теж. В ній було щось хлоп'яче, незріле. Губерові здалося, що його ошукано, бо невже це той талановитий хлопець, про якого він так багато чув хорошого? Таж перед ним недружня, цинічна, чванлива людина, яка навіть забула про правила ввічливості. Адже він, Губер, гість. Він відвів погляд від обуреного обличчя професора і присунув до себе попільницю.

— В мене складається враження, що я все-таки обтяжуватиму пана інженера, — заявив він тихо. — Може, й справді краще буде влаштуватися в готелі?

— Слово честні, пане, ви мені не заважаєте. — Інженер поклав журнал на коліна і зробив спробу вловити погляд Губера. — А якби й так, то яке це має значення? В цьому домі капітаном є мій дядько. Я тільки гостюю тут. Чи не так, дядьку? — спитав він з ноткою іронії.

— Дурниці верзеш, хлопче, — обурився професор. Він не міг збагнути, чому так вороже поставився до гостя Казимир.

— Чи знаєте, пане, що мене найбільше нервує? — запитав інженер німця, залишивши поза увагою слова дядька. — Це коли детективи задають ідіотські запитання. Я гадав, що відпочину під час своєї відпустки. А тут…

— Наскільки мені відомо, — зауважив Таборі, — тебе допитували тільки раз. Чому ти сприймаєш це так трагічно? Майор тільки виконував свої обов'язки. Будемо сподіватися, що це не повториться.

— Якщо не трапиться ще одне вбивство, — пробурчав Казимир.

— Гадаєте, що й мене можуть убити? — глузливо посміхнувся Губер.

Казимир поклав журнал на стіл і запалив сигарету.

— На мою думку, панове, вбити можна тільки живого, — відказав він. — А ми з вами живі, чи не так? Убивця теж живе. Адже тітка Ліза раз говорила: до того часу, доки вбивці серед нас, живі не можуть бути в безпеці. — Його очі забігали. — Так, так, панове, я подумав саме про це.

— Банальні фрази, — сказав Таборі. — Ліза тобі наговорила казна-що. Хіба в тебе немає свого розуму? — Професор кинув суворий погляд у бік молодого чоловіка, потім звернувся до німця: — Ви, певно, знайомі зі змістом переговорів, які проводив Меннел? Гадаю, він довів до вашого відома зміст угоди?

— Так, у загальних рисах, — ствердив Губер. — Але перга ніж підписати контракт, я мушу ретельно ознайомитися з документами та нотатками покійного.

— Будь ласка, — сказав Таборі. — Сьогодні міліція повернула документи Меннела і дозволила вивезти труп.

У кімнаті на якийсь час запала тиша.

«Ніби вшановуємо пам'ять Меннела, — промайнуло в Казимира. — Якби не я тут, між ними, вони б, може, постояли струнко хвилину-другу».

Десь загавкав собака. За поворотом пролунав сигнал автомашини. Казимир виглянув у сад. В тіні бузкового куща стояла мати і про щось гаряче сперечалася з тіткою Лізою. Казимир заплющив очі, прислухаючись до грубуватого голосу дяді. Іронічно скривив губи. Ось воно що! Зрозуміло. Старий піймав «горобця», перед яким можна виступити: шановні леді і джентльмени, прослухайте лекцію пана професора про резистентність збудників заразних хвороб. Відкриття віку! Сенсація на весь світ! Просимо ласкаво, леді та джентльмени. Тут можна почути про подвійну спіраль…

Для самозаспокоєння почав лічити про себе. Потім розсердився, і його пройняв сором. Що з ним сталося, чому він так нервує? Навіщо задирається з дядьком? Чого не хоче зрозуміти, що Мате Таборі старіє і ще до виходу на пенсію прагне домогтися успіху? Хоч би невеликого, щоб за кордоном узяли до відома: Таборі — знавець своєї справи, вчений, європеєць, йому властиві угорська гостинність і гуманність.