Андраш Беркеші - Агент №13

— На цьому ти так часто наголошуєш, що я аж ніяк не міг би забути. Якби навіть хотів, — усміхнено, спокійно, з лагідними нотками в голосі сказав інженер.

— Я запрошую в гості того, кого сам хочу. Від тебе ж вимагається поважати моїх гостей.

— Цілком вірно, — погодився Казимир. — Заради тебе мушу їм лизати задницю. — А про себе подумав: «Пішов би він під три чорти! Чому це я мушу повзати перед ним навкарачки?! Зрештою, не дипломат же я!»

— Цього піхто від тебе не вимагає! — вигукнув професор.

Казимир підвівся на лікті, вороже глянув на професора. Потім заплющив очі. В його уяві постала сцена: Віктор Меннел, дядько, мати, що поквапливо збирає зі столу посуд. Меннел сидить на головному місці, немов казковий принц, якого доля закинула зі Сходу на берег Балатону і який зупинився в Таборі тільки для того, щоб своєю присутністю підняти авторитет професора. Дядько Мате з виглядом покірного собаки стежить за кожним рухом молодого велетня, пригощає його кращими стравами. На нього ж не звертають жодної уваги. «Не соромтеся, дорогий Вікторе. Нам було б приємно, якби ви почували себе як вдома». Ось так, просто Вікторе. «Бланко, рідна, спитай в нашого гостя, чи не бажає ще чогось?» — «Ні, ні, професоре. Дякую. Усе — о'кей. Більше нічого не хочеться». Нечуване підлабузництво! Збожеволіти можна! «Я вважаю, любий Вікторе, що паша політика в якійсь мірі негнучка щодо вас. Але нічого не вдієш. Ми мусимо мати на увазі й інших наших партнерів, з другої Німеччини. Гадаю, що ви це розумієте? Налити вам ще? Варто покуштувати!»

Казимир підвівся. Поставив попільницю на стіл і знову вороже глянув на професора.

— Облиш повчати мене, — сказав коротко. — Якщо хочеш, хоч зараз можу покинути твій дім. Дурний був, що не зробив це раніше. Огидно було слухати, як ти упадав перед тим нікчемою.

— Меннел не був нікчемою.

— Я його ненавидів! — випалив Казимир.

— Цього ти досі не казав.

— Не казав, бо ти не питав мене. Тебе заворожив отой неонацист. Так, так! Він був саме ним. Я розмовляв з Меннелом. На мою думку, дядечку, хто прожив чотири роки в готелі «Бухенвальд», той не може легко забути проведені там роки. А ти, мабуть, уже забув. Не хочеш про них пам'ятати.

— Ні, не забув, — сказав Таборі, і його погляд спохмурнів. — Але Віктор Меннел не відповідає за Бухенвальд!

— Можливо. Торік, будучи в Бухенвальді, я оглянув усі приміщення, що залишилися. Бачив музей, крематорій, залізні гаки в стіні, дрюки, шибениці. Цілих два дні я не міг після цього їсти. Ви ж казали, що й мої батьки були там закатовані. Пробач, не буду я упадати перед такими твоїми гостями. Не вимагай ти цього від мене.

— Цього від тебе ніхто не вимагає. Але твої недоречні натяки виводять мене з рівноваги.

— А мене вивела з рівноваги ота фабрика смерті. Не повчай ти мене, дядьку.

До вітальні увійшла Ліза. Професор замовк.

— Бланка попросила замінити її, — сказала жінка. — Я до ваших послуг, панове. Зварити каву?

— Потім, — кинув Таборі. — Як себе почуває Бланка?

— Уже краще, — відказала Ліза. — В неї міцний організм, але ретельніше лікарське обстеження не пошкодило б.

Похмурий вигляд Казимира переконав її в тому, що вони знову посварилися.

— Що з тобою? Стоїш як ошпарений…

— Дядькові не подобається, що я не цілую в задницю пана Губера.

— Не туди гнеш, синку, — заперечив уже мирним тоном Таборі. — Не про це йшлося.

Казимир підійшов до дверей тераси і виглянув у сад.

«Здурів я, чи що, так хвилюватись через них. Начхав я на них». Обернувся. В очах майнула хлоп'яча пустотливість.

— Дядько Мате не вірить, що в Емеді — найкраще кладовище світу, — сказав, мов і не було між ними сварки.

— Авжеж не вірить, бо ще не спочивав на ньому, — відповіла Ліза і підморгнула Казимирові.

— А хіба ви вже спочивали там? — глянув Таборі на жінку.

— Я ще теж ні. Але коли мені часом захочеться помилуватися гарним краєвидом, я йду на кладовище. Від моргу відкривається чудовий ландшафт.

Заскрипіла хвіртка. Обличчя професора нервово засіпалося. Садовою доріжкою повільно крокував Оскар Шалго. Сигара диміла в нього під носом. Поношений солом'яний капелюх кидав тіні на обличчя старого.

«Його ще тут бракувало, — промайнуло в мозку професора. — Свята трійця! Усі в зборі, нікого не бракує. Тільки дай боже нерви, щоб витримати!»

— Слава аллаху! — вигукнув Шалго. — Нарешті я бачу тебе в доброму настрої, Мате.

— В доброму настрої? — здивувався професор.

— Як чорна хмара на обрії, — посміхнувся Шалго і глянув на Казимира. — Здрастуй, хлопче. Коли приїхав?