Кара заглянув в один із папірців.
— Не такий вже він і старий. Чотирнадцятого року народження.
— Так, йому п'ятдесят п'ять. І в хорошій кондиції, — вставив Балінт.
Кара почав уголос читати анкетні дані.
— Вдівець. Дружина померла в березні тисяча дев'ятсот сорок шостого року…
— Під час родів, — вставив Балінт. — Дочка — чемпіонка країни з теніса. Член збірної команди. Вона тепер на змаганнях у Каліфорнії.
— Так, це я знаю. — Полковник глянув на них. — Я довгий час вважав, що Казимир — рідний син професора.
— Його сестра, Бланка, наскільки мені відомо, всиновила хлопця. В липні сорок п'ятого, — уточнив Балінт. — До того часу хлопчик був у Веспремському дитячому будинку.
— Ким були його батьки?
— Не знаю. Не дізнався. Вважав за неістотне.
— Не завадить уточнити, — підказав Кара. — Меннел зупинився у них на квартирі. Добре було б знати про них усе. Принаймні якомога більше.
— Зрозуміло. Занотуємо це, — сказав Балінт. — У матеріалах не значиться, але хочу наголосити, що перед війною Таборі жив у Данії. Під час німецької окупації боровся разом із датськими патріотами проти фашистських окупантів. У сорок другому гестапівці арештували його разом із дружиною. До звільнення мордувались у Бухенвальді.
— Ясно. А сестра?
— Проживала в Будапешті. Навчала дітей малюванню в одній з. гімназій. У сорок четвертому, щоб уникнути бомбардування, переселилася сюди. У сорок п'ятому вчителювати не повернулася. Стала живописцем. Надумала заміж не виходити. Принаймні так сама твердить. Але факт, що дитину виховувала вона.
Кара замислився. Він не любив старих дів, навіть коли вони і йшли на таке самопожертвування, як Бланка Таборі. Не вийшла заміж, а Шалго твердить, що замолоду була дуже вродливою. Він переглянув свої нотатки. Прийшов до висновку — слідство доцільніше провадити у двох-трьох головних напрямках. Насамперед треба роздобути докладну інформацію про фірму «Ганза». Може, Домбаї знайде щось у центральному архіві? Далі необхідно встановити, з ким Меннел зустрічався напередодні вбивства. Про що йшлося, як поводився тощо. По-третє, потрібно розшукати незнайомця, з яким він зустрічався на березі озера увечері перед убивством. Прикмети нечіткі. Відомо тільки: розмовляли вони удвох по-французькому. Звичайно, це аж ніяк не засвідчує, що незнайомець був саме французом.
Потім Кара обміркував завдання у деталях з Балінтом і повернувся на віллу до Оскара Шалго. По дорозі прочитав висновок судово-медичної експертизи. Меннела таки задушили. І з такою силою, що навіть переломили шийний хребець. На тілі знайдено синці. Отже, можна зробити висновок — виникла бійка. Перед смертю Меннел захищався. Кара з інтересом читав висновок лікаря. Вбивця мав бути дуже сильний. Це стверджують два факти. По-перше, у човні не знайдено слідів сутички. Отже, вбивця раптово схопив свою жертву за шию і з страшенною силою стис горло. Це справа нелегка, бо Меннел був тренованим, мускулястим чоловіком. Певно, захищався. По-друге, — міркував Кара, — йому надавала сил смертельна небезпека. Отже, на Меннела напали зненацька. Спочатку задушили, а потім кинули у воду.
Коли Кара приїхав на віллу, Шалго все ще сидів у професора Таборі. Прийшовши туди, Кара відрекомендувався, потис руки професору та інженерові. Потім відрекомендував лейтенанта Фелмері й заявив, що слідство очолить він. Таборі почастував їх коньяком і чорною кавою. Полковник не відмовився. Помішуючи ложечкою каву, слухав розповідь професора про те, як той познайомився з Меннелом. Нічого нового в розповіді не виявилось.
— Чи мали ви якісь стосунки з фірмою «Ганза» до приїзду Меннела в Угорщину? — спитав Кара.
— Ні, — похитав головою Таборі. — Я навіть гадки не май, що в світі існує така фірма.
Фелмері закурив. Поза його увагою не пройшла гидлива гримаса, яку скорчив при останніх словах молодий інженер. Помітив і те, що під час розмови Казимир уважно стежить за полковником.
— Скажіть, пане професор, чи не кинулось вам у вічі, Що Віктор Меннел запропонував для продажу саме те обладнання, яке інститут потребував? — Кара допитливо глянув на Мате Таборі.
— Не звернув уваги. Але, бачите, зараз, коли ви говорите про це… І справді. Дивно… Хвилинку. — Він вийшов з кімнати. Видно було, що запитання полковника занепокоїло його.
— Приємно, коли вбивають когось саме на набережній Балатону, — з іронією проказав Казимир.
— Приємно? Кому? Чому? — здивувався Кара.
Читать дальше