Андраш Беркеші - Агент №13

Погладжуючи кінчиками пальців лоб, Ліза дивилася то на свого чоловіка, то на полковника і раптом сказала:

— А якщо Віктор Меннел мав на увазі встановити зв’язок не з дослідним інститутом, а особисто з професором Таборі чи ще з ким-небудь?

— Саме про це думав і я, — підхопив Кара. — Якщо це так, то справа стає ще цікавішою.

«Дивно, — подумав Фелмері. — Вбили людину, а старий зі своїм приятелем сушать голови не над тим, хто вбивця і чому сталося вбивство, а з якою метою приїхав Меннел в Угорщину».

— Ви слухаєте, товаришу Фелмері? — перервав його думки полковник. — Чи мрієте про щось?

— Слухаю, уважно слухаю, — відповів Фелмері.

— То як же, на ваш погляд, наша справа?

— Кепсько! — Й він розгублено глянув на Лізу, ніби шукаючи в її теплому погляді підтримки. — На мою думку, — продовжив уже значно бадьоріше, — треба знайти вбивцю. Тоді й матимемо відповіді на всі запитання.

Шалго підвів брови. Вираз обличчя його показував, що відповіддю він не вдоволений.

— А мене, хлопче, — сказав, — жертва цікавить більше, ніж сам убивця. Я вважаю — нам треба відповісти на всі запитання ще до того, як знайдемо вбивцю. Адже може статися й таке, що між завданням Меннела і його вбивством немає ніякого зв'язку.

— Може бути, — погодився Фелмері. — В такому разі передусім потрібно з'ясувати, чи причетна фірма «Ганза» до рації, знайденої в машині. Бо наявність рації свідчить про те, що Меннел був агентом однієї із західних розвідувальних служб.

— Оце вже розумніші слова, синку, — з ноткою поваги в голосі мовив Шалго. — Саме оте і є найголовніше.

— Невже й справді машина належить фірмі «Ганза»? — спитав Кара.

— Ні, — заперечно кивнув головою Шалго. — І номерний знак теж не підтверджує цього.

— У такому разі, машину взято напрокат, — підсумував Кара і звернувся до лейтенанта: — Нагадайте мені, щоб перевірили технічний паспорт машини. — Фелмері кивнув головою. — Якщо машину справді взято напрокат, то всі наші припущення ні до чого. Може, Меннел і не знав про рацію!

— На цей раз правда за Ерне, — кивнула Ліза. — А може, ми помиляємося, любий? — звернулась до чоловіка.

— Хто зна… — зітхнув старий. — Аж не віриться. Ну й соромно мені було б, аби сталося саме так. Міклош Балінт до самої смерті сміявся б наді мною. Як же я досі не подумав про це»! — Він важко підвівся з лави і пішов у кімнату.

Невдовзі почулося, як розмовляв з кимось по телефону. Через якийсь час старий повернувся і з кислим виглядом проказав:

— Легкова машина належить прокатній фірмі Фрідріха Мессера. Фрідріх Мессер, Гамбург, Кенігплатц, будинок три.

Десь через півгодини Кара звернувся до лейтенанта:

— Товаришу Фелмері, підіть у селище до майора Балінта. Подзвоніть у Будапешт підполковникові Домбаї і передайте йому: хай зберуть відомості про фірму «Ганза» та про підприємство Фрідріха Мессера, про професора Мате Таборі, а також про Бланку й Казимира Таборі. Передайте йому мій наказ, щоб організував у своєму відділі цілодобове чергування. Матеріали мені потрібні ще сьогодні ввечері. Поки що все. Ідіть.

— Дуже вдячний за ваше запрошення, — сказав Отто Губер, — але боюсь, що завдам вам клопоту. — Німець говорив по-угорськи неквапливо, карбуючи кожне слово. Помітно було, як добирав слова. Голос мав тихий, хрипкуватий від куріння. Професор Таборі глянув у вайлувате обличчя довгов'язого плечистого чоловіка. Під зеленкуватими очима в німця висіли зморшкуваті мішки. Високий лоб порізали глибокі зморшки. За документами мав п'ят-десять шість років, а на вигляд можна було дати значно більше.

— Що ви, пане! Ніякого клопоту! — озвався Таборі. — Почувайтеся, як дома.

Німець сів так, щоб видно було Балатон. Звідси відкривалась чудова панорама. Вийняв сигару, закурив.

— Дуже вам удячний, пане, — сказав, — але вашу гостинність мушу чимось відшкодувати. — Професор сидів у тіні, проте гість добре бачив його примружені карі очі, гірку посмішку на губах і тіні в глибоких зморшках.

— Шановний докторе, — сказав професор. — Я не власник пансіонату. Не зароблю так, як, скажімо, професор Альберт Сентдєрді в Сполучених Штатах. Однак у мене вистачить коштів, щоб ви погостювали в мене, коли забажаєте, хоч цілий рік.

Почулися кроки від тераси. Таборі обернувся. Сонце освітило його обличчя. У широко розчинених дверях стояв племінник — інженер-електрик Казимир Таборі Професор відрекомендував його Губерові. Високий худорлявий молодик уклонився й міцно потис німцеві руку, потім провів пальцями по вигорілому на сонці каштановому волоссі й опустився в одне з плетених крісел. Узявши в руки якийсь журнал, почав гортати сторінки. Верхні ґудзики його блакитної сорочки не застебнуті, й виднілася засмагла шкіра м'язистих грудей.