Ю Несбьо - Червоногрудка

— Ви чули, що Халлґрім Дале помер?

Мускен похитав головою.

— Здається, вас це не дуже здивувало?

— Чому це має мене дивувати? Мене б зараз більше здивувало, якби я почув, що хтось іще живий.

— А якщо я скажу вам, що його вбили?

— Тоді й справді, це інша річ. А навіщо ви мені це розповідаєте?

— Що ви знаєте про Халлґріма Дале?

— Нічого. Востаннє я бачив його під Ленінградом. Він дістав контузію.

— Ви поверталися додому не разом?

— Я не знаю, як Дале й решта добиралися назад. Самого мене поранило взимку сорок четвертого, коли в окоп уцілила граната з російського винищувача.

— З винищувача? Літака?

Мускен криво усміхнувся, кивнувши.

— Коли я опритомнів у лазареті, ми вже повним ходом відступали. Наприкінці літа сорок четвертого я опинився в лазареті «Сінсен» в Осло. Потім я дізнався про капітуляцію.

— Отже, після поранення ви не бачили решту?

— Тільки Сіндре. Через три роки після війни.

— Коли ви вийшли на волю?

— Так. Ми випадково зустрілися в ресторані.

— Як ви ставитеся до того, що він тоді дезертирував?

Мускен знизав плечима:

— Ну, він мав на те свої причини. Хоч як, а він перейшов на той бік, коли результат усієї заворушки ще не був достоту відомий. Не те що більшість норвежців.

— Що ви маєте на увазі?

— У війну в нас побутувало прислів’я: «Хто обирає неспішно, обирає правильно». Авжеж, на початку сорок третього на нашій ділянці фронту доводилося відступати, та ми не знали, яке погане становище загалом. Тому ніхто не має права називати Сіндре «флюгером». Не те що інших — ті всю війну свою дупу гріли по тилах, а як війні кінець, так мерщій один з-перед одного кинулися записуватися до Опору. Ми називали їх, як мормонів, — «святі останніх днів». Деякі з них сьогодні залюбки просторікують про героїчний внесок норвежців у справедливу справу.

— Ви маєте на увазі когось конкретного?

— Завжди спаде на думку ім’я кого-небудь, хто роззолотив собі ореол героя заднім числом. Але це не так важливо.

— А Гюдбранн Юхансен, ви його пам’ятаєте?

— Авжеж. Зрештою, він урятував мені життя. Він…

Мускен чомусь замовк на півслові. Ніби бовкнув зайве, подумав Харрі.

— Що ж із ним сталося?

— З Гюдбранном? Як я пам’ятаю… Та граната… в окопі були Гюдбранн, Халлґрім Дале і я, коли вона покотилася по льоду, відскочивши від шолома Дале. Пам’ятаю тільки, що Гюдбранн був до неї найближче, коли вона вибухнула. А коли я вийшов з коми, ніхто нічого не міг мені розповісти ні про Гюдбранна, ні про Дале.

— Що ви хочете сказати? Що вони зникли?

Мускен поглянув у вікно.

— Це сталося того ж дня, коли росіяни розпочали повно-масштабний наступ, — почався, м’яко кажучи, хаос. Коли я опритомнів, той окоп, у якому ми були, вже давно був у руках росіян, а наш полк відступив. Якби Гюдбранн вижив, він би, напевно, опинився в лазареті полку «Нурланн» на ділянці «Північ». Те ж саме з Дале, якщо його поранило. Гадаю, мене теж мали перевести туди, але я опинився в іншому місці.

— Гюдбранн Юхансен не значиться в національному ідентифікаційному регістрі.

Мускен знизав плечима:

— Отже, його вбило тією гранатою. Так я й думав.

— І ви ніколи не намагалися знайти його?

Мускен похитав головою.

Харрі шукав очима хоча б якийсь натяк на те, що в Мускена вдома водилася кава: кавник, кавову чашку. На каміні в золотій рамці він побачив фото жінки.

— Ви жалкуєте про те, що сталося з вами й іншими квіслінгівцями після війни?

— Якщо ви про покарання — ні. Я дивлюся на речі тверезо. Нас судили, бо такою була політична необхідність. Я програв війну. І не ремствую.

Раптом Едвард Мускен засміявся — тріскучим сміхом, схожим на крик сороки. Харрі не зрозумів, що його розсмішило. Відтак Мускен споважнів знову.

— Тавро зрадника — ось що мене засмучувало. Але я втішав себе тим, що ми — ті, хто був там, — ми ж захищали свою країну, ризикуючи життям.

— Ваші тодішні політичні погляди…

— Дотримуюся я їх зараз чи ні?

Харрі кивнув, Мускен кисло всміхнувся:

— На це питання відповісти легко, пане слідчий. Ні. Я помилявся. Все дуже просто.

— А потім ви не намагалися зв’язатися з неонацистами?

— Хай Бог милує! Ні, звичайно! Здається, кілька років тому вони збиралися в Хокксунні, того разу хтось із цих ідіотів подзвонив і спитав мене, чи не хочу я прийти і розповісти про війну. Здається, вони називали себе «Blood and Honour». Щось таке.

Мускен схилився над столом. На його кутку, чітко вирівняний по краю, лежав акуратний стосик журналів.