Ю Несбьо - Червоногрудка

— Стає непереливки, — сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.

— Так, — сказав Едвард. — А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.

— Нам треба відступати?

Едвард знизав плечима:

— Може, на кілька миль. Але мл повернемося.

Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?

— Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? — запитав він. — І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?

Едвард кивнув.

— Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?

— «Осло», — відповів Едвард. — «Дві тисячі шістсот одинадцять кілометрів».

— Далеко.

— Так, далеко.

Дале залишив свою гвинтівку в руках Едварда, а сам сів у замет, закопавши руки в сніг перед собою. Його голова повисла між вузьких плечей, мов зламана квітка. Почувся ще один вибух, цього разу вже ближче.

— Дякую, що…

— Не варто, — швидко промовив Гюдбранн.

— Я бачив Улафа Ліндві в лазареті, — сказав Едвард. Він не знав, навіщо сказав це. Може, тому, що Гюдбранн, як і Дале, був єдиним у відділенні, хто пробув тут стільки ж, скільки й він сам.

— Він був?..

— Думаю, тільки легко поранений. Я бачив його білий мундир.

— Я чув, він хороша людина.

— Так, у нас багато хороших людей.

Вони деякий час стояли мовчки, дивлячись один одному в вічі.

Едвард відкашлявся і сунув до кишені руку.

— Я роздобув кілька російських цигарок на ділянці «Північ». Якщо в тебе знайдеться вогню…

Гюдбранн кивнув, розстібнув куртку, знайшов коробку сірників і тернув по сірчаному паперу. Підвівши очі, спочатку він побачив лише величезне, безумно вирячене око Едварда. Той дивився на щось за спиною Гюдбранна. Потім він почув вищання.

— Лягай! — закричав Едвард.

Наступної миті вони обидва вже лежали на льоду, а небо над ними з тріском розверзнулося. Гюдбранн побачив хвіст російського винищувача, який летів уздовж їхніх окопів так низько, що з кучугур піднімався сніг. Він пролетів повз, і знову стало тихо.

— Він ніби… — прошепотів Гюдбранн.

— О Господи! — простогнав Едвард, обернувся до Гюдбранна і розсміявся. — Я навіть бачив пілота, як він відкрив кабіну і висунувся з неї. Іван з’їхав з глузду. — Він сміявся до гикавки. — До чого все котиться?

Гюдбранн дивився на зламаний сірник, який він усе ще тримав у руці, й раптом і собі почав сміятися.

— Хе-хе, — сказав Дале, подивившись на товаришів. Він усе ще сидів у заметі на краю окопу. — Хе-хе.

Гюдбранн поглянув на Едварда, і вони зареготали вдвох. Вони гикали від сміху, тому спочатку не почули виразного звуку, який наближався до них.

Дзвяк-дзвяк…

Ніби хтось повільно рубав лід киркою.

Дзвяк…

Потім почувся брязкіт — удар металу об метал. Гюдбранн і Едвард обернулися до Дале — той повільно впав у сніг.

— На Бога… — почав Гюдбранн.

— Граната! — закричав Едвард.

Почувши його крик, Гюдбранн інстинктивно скукобився в клубок і, вже лежачи, побачив металеву штуку, яка все крутилася й крутилася на льоду за метр від нього. Він відчував, як тіло примерзає до льоду, і раптом зрозумів, що зараз станеться.

— Утікай! — кричав ззаду нього Едвард.

Так воно й було: російські льотчики й справді кидали гранати з літаків! Гюдбранн лежав на спині і відчайдушно намагався підвестися, але руки й ноги ковзали на мокрому льоду.

— Гюдбранне!

Так он що це був за звук: граната, яка котилася по крижаному дну окопу. Схоже, вона влучила Дале просто в шолом!

— Гюдбранне!

Граната все крутилася й крутилася, котилася і витанцьовувала на льоду, а Гюдбранн не мав сили відірвати від неї очей. Чотири секунди від висмикування чеки до детонації — здається, їх так учили в Зеннхаймі? Напевно, у росіян інші гранати, може, у них шість секунд? Чи вісім? А граната все крутилася й крутилася, як червона дзиґа, — батько робив їм такі в Брукліні. Гюдбранн вертів її, а Сонні й молодший братик дивляться на неї і рахують, як довго вона простоїть: «Twenty-one, twenty-two… [30] Двадцять один, двадцять два… (Англ.) » Мати вже втретє кричить, що обід готовий, що час додому, скоро вже повернеться батько. «Почекай, ще трохи! — кричить він їй. — Дзиґа крутиться!» Але вона не чує, вона вже зачинила вікно. Едвард більше не кричав, і раптом усе стихло.

Старий поглянув на годинник. Він просидів у приймальні вже чверть години. Раніше він ніколи не чекав у ті дні, коли приходив до Конрада Буєра. Зазвичай Конрад не приймав пацієнтів більше, ніж дозволяв розклад.