Ю Несбьо - Червоногрудка

— Ти добре виспався, Уріє? — весело спитала вона.

— Як ведмідь, — відповів він.

— Ведмідь?

— Так. У цьому… як це по-німецьки? Ну, де вони сплять узимку?

— А, барліг.

— Еге ж, у барлозі.

Бони обоє засміялися. Хелена знала, що всі пацієнти дивляться на них, що їй не можна приділяти йому більше часу, ніж решті.

— А голова? Сьогодні трохи краще, чи не так?

— Так, усе краще й краще. Я, бач, скоро стану таким самим вродливим, яким був раніше.

Вона пам’ятала, яким він до них потрапив. Тоді здавалося, йому просто не вижити з такою дірою в лобі. Вона підійшла, щоб налити йому чаю в кухоль, але ненавмисно перекинула його.

— Ей! — розсміявся він. — Ти що, вчора допізна танцювала?

Вона підвела голову. Він весело підморгнув їй.

— Так, — сказала вона і почервоніла через те, що так по-дурному збрехала.

— А що ви тут танцюєте, у Відні?

— Я хотіла сказати, ні, я зовсім не танцювала. Я просто пізно заснула.

— Ви ж тут танцюєте вальс. Авжеж, віденський вальс.

— Так, це правда, — сказала вона, дивлячись на градусник.

— Так. — Він підвівся й заспівав. Решта дивилися зі своїх ліжок. Пісня лунала незнайомою їм мовою, але він співав таким теплим красивим голосом. А пацієнти, які вже одужували, схвально вигукували й сміялися, спостерігаючи, як він кружляє по кімнаті маленькими, обережними кроками, від чого пояс його халата сповз на підлогу.

— Зараз же сядь на місце, Уріє, інакше я відправлю тебе прямо на Східний фронт! — гримнула вона суворо.

Він слухняно підійшов і сів. Насправді його ім’я було не Урія, але він наполягав, щоб його називали саме так.

— А ти вмієш рейнлендер? — запитав він.

— Рейнлендер?

— Це такий танець, який прийшов до нас із Рейну. Хочеш, я покажу тобі?

— Ти сидітимеш, доки не одужаєш!

— А потім я поїду з тобою до Відня і навчу тебе танцювати рейнлендер.

Він полюбляв сидіти на веранді сонячними днями, і вже неабияк засмаг, так що на його веселому обличчі зараз яскраво виблискували білі зуби.

— Я думаю, ти вже достатньо одужав, щоб відправити тебе назад на фронт, — парирувала вона, але все одно на її щоках виступив рум’янець. Вона встала, щоб продовжити обхід, а він раптом узяв її за руку.

— Скажи «так», — прошепотів він.

Вона дзвінко засміялася і, відмахнувшись від нього, підійшла до сусіднього ліжка. Серце маленькою пташкою виспівувало у неї в грудях.

— Ну? — сказав лікар Брокхард, відірвавши погляд від паперів, коли вона увійшла до його кабінету. Як завжди; вона не змогла зрозуміти, чим було це «ну»: питанням, вступом до довшого питання чи просто вигуком. Тому вона нічого не відповіла і просто стала біля дверей.

— Ви мене запитували, лікарю?

— Чому ти й далі говориш мені «ви», Хелено? — Брокхард зітхнув і посміхнувся. — Господи, ми ж знаємо один одного з дитинства.

— Навіщо ви мене викликали?

— Я вирішив, що норвежця з четвертої палати час виписувати.

— Зрозуміло.

Вона ніяк не відреагувала на це — навіщо? Люди перебувають тут доти, доки не одужають. Або не помруть. Це лікарняні будні.

— П'ять днів тому я повідомив про це у вермахт, і вже отримали нове розпорядження.

— Швидко. — Її голос був рівним і спокійним.

— Так, там украй потрібні нові вояки. Ми битимемося до останнього.

— Так, — сказала вона. І про себе подумала: «Ми битимемося до останнього, а ти, двадцятирічний здоровий хлопець, сидиш тут, за сто миль від фронту, і виконуєш роботу, яка могла б бути цілком до снаги сімдесятирічному старигану. Дякувати герові Брокхарду-старшому».

— Я думав попросити тебе передати йому цю новину, ви, здається, знайшли спільну мову.

Вона спіймала його вивчаючий погляд.

— А все-таки що ти в ньому знайшла, Хелено? Чим він кращий за решту чотириста вояків, які лежать у цьому шпиталі? — Вона хотіла заперечити, та він випередив її: — Вибач, Хелено, це, звичайно, не моє діло. Але просто з природної цікавості. Мені… — він узяв ручку, повертів її перед собою в кінчиках пальців, обернувся і виглянув у вікно, — просто цікаво, чим тобі так сподобався цей іноземний авантюрист, який зрадив власну країну, аби лише добитися прихильності переможця. Розумієш, про що я кажу? До речі, як там справи у твоєї матері?

Хелена проковтнула слину, перш ніж відповісти:

— Вам не варто турбуватися про мою матір, лікарю. Якщо ви дасте мені це розпорядження, я передам йому.

Брокхард обернувся до неї. Він узяв листа, який лежав перед ним на письмовому столі.

— Його відправляють у Третю танкову дивізію до Угорщини. Знаєш, що це означає?