Ю Несбьо - Червоногрудка

Хто-хто, а німці вміють вести архіви, подумав Харрі.

«Я став їх обдзвонювати. Чорт, як же препаскудно я пам’ятаю німецьку!»

У динаміку затріщав сміх.

«Я подзвонив уже вісьмом, перш ніж знайшов медсестру, яка пам’ятає Гюдбранна Юхансена. Це жінка сімдесяти п’яти років. Вона сказала, що пам’ятає його добре. Завтра я дам тобі її адресу і телефон. А звуть її Майєр. Хелена Майєр».

Тріскотлива тиша, гудок і клацання — повідомлення кінчилось.

Уві сні Харрі бачив Ракель, як вона кладе йому голову на плече, як вона міцно його обіймає, як падають одна за одною тетрісні фігурки. Але опівночі його розбудив голос Сіндре Фьоуке. Харрі здалося, що він побачив у темряві чийсь силует і почув:

«Потрібно знайти Гюдбранна Юхансена».

Була пів на третю ночі, старий зупинив машину біля товарного складу на набережній Акерсхус. Колись ця вулиця була однією з транспортних артерій Осло, але після відкриття тунелю «Ф’єлліньєн» рух тут став однобічним. Тепер удень по ній їздили тільки ті, хто працював у порту, а ввечері тут можна було зустріти лише повій та їхніх клієнтів, які шукали затишний куточок. Від затоки вулицю відділяли лише складські споруди, з іншого боку був західний фасад фортеці Акерсхус. Але, звичайно, якби хтось, стоячи на Акер-Брюґґе, дивився в потужну зорову трубу, він напевно б побачив те ж саме, що й старий: чоловічу спину в сірому плащі — плащ теліпався у такт рухам стегон чоловіка — і дуже нафарбоване і страшенно п’яне обличчя жінки — її голова ритмічно билася об кам’яну кладку. По обох боках від парочки били прожектори, що освітлювали стіну й бійниці.

Акерсхус, колишня в’язниця для військовополонених. Вночі вона замкнута, і хоча він знав, як пробратися всередину, ризик дуже великий. Усередині, на місці страти, була меморіальна дошка загиблим бійцям норвезького Опору, але нікому не відомо, скільки тут розстріляли у війну. Старий знав, що принаймні один з них був звичайним зрадником і заслужив на покарання, хоч з якого боку на це поглянути. І тут же розстріляли Відкуна Квіслінґа та інших, кого після війни засудили до смерті. Квіслінґ сидів в Арсенальній башті. Старий часто думав, чи не на честь цього назвали книгу, де розповідається про види страти різних часів. Чи не було опис розстрілу змальовано із страти Відкуна Квіслінґа? Того жовтневого дня зрадника привели сюди, щоб зрешетити його тіло кулями. Напевно, йому, як і в книзі, наділи каптур на голову і прикололи на груди білий клаптик, щоб легше було цілитися. Вигукнули чотири слова-накази, почулися постріли. І досвідчені стрільці спрацювали так погано, що лікар, прослухавши засудженого, сказав, що страту слід повторити. І її повторили чотири чи п’ять разів, доки той помер від утрати крові, яка витекла з його численних дрібних ран.

Старий вирізав опис страти з книги.

Чоловік у плащі впорався нарешті й пішов до своєї машини. Повія залишилася стояти біля стіни із спущеною спідницею. Потім закурила. Коли вона затягувалася, сигарета спалахувала в темряві. Старий чекав. Та ось повія кинула недопалок на землю, роздавила його і пішла заболоченою доріжкою навколо фортеці — назад у «контору» поряд із Банком Норвегії.

Старий подивився на заднє сидіння. Жінка з кляпом у роті дивилась на нього тими ж переляканими очима, як щоразу, коли вона приходила до тями. Кляп у роті зарухався.

— Не бійся, Сіґне, — сказав старий.

Він нахилився до неї і приколов щось їй на плаття. Вона хотіла поглянути, що це, але він не дав їй цього зробити.

— Пройдімося? — сказав старий. — Як раніше.

Він вийшов з автомобіля, відчинив задні дверцята, витягнув Сіґне і поставив її перед собою. Вона спіткнулась і впала на коліна в траву на узбіччі. Але, смикнувши за мотузок, яким були зв’язані її руки, старий знову поставив Сіґне на ноги. Він поставив її прямо перед прожектором, і світло било їй в очі.

— Стій спокійно, — сказав старий. — Забув, як називається вино… «Рібейрос», червоне, пам’ятаєш? Стій спокійно, інакше…

Світло сліпило її, і старому довелося піднести їй ніж під самісіньке обличчя, щоб вона його побачила. І, попри яскраве світло, її зіниці були такими величезними, що очі здавалися майже чорними. Старий відійшов до машини і поглянув довкола. Ні душі. Він прислухався: нічого, лише рівний міський шум. Старий відкрив багажник, відсунув мішок для сміття убік. Труп собаки вже почав дубіти. Ось блиснула матовою сталлю гвинтівка. Старий узяв її, сів у крісло водія і напівопустив скло. Підвівши очі, старий побачив, як на золотистій стіні середньовічної фортеці танцює гігантська тінь Сіґне. Цю тінь, напевно, видно із сусіднього району. Чудово.