Ю Несбьо - Червоногрудка

— Я… загалом…

Вона спробувала почати речення ще двічі, але безуспішно. Чайна ложка все мішала і мішала цукор у чашці. За плечем Ракелі Харрі побачив гну, яку повільно і безжалісно тягнув у річку крокодил.

— Усе було так жахливо, — сказала Ракель. — І я так за тобою скучала.

Вона повернулася обличчям до Харрі, і він уперше побачив, як вона плаче. Сльози текли по щоках і капали з підборіддя. Вона навіть не намагалася їх зупинити.

— Ну… — почав Харрі, більше він нічого не встиг сказати — Ракель кинулася до нього. Вони вчепилися один в одного, як потопельник — у рятівний круг. Харрі тремтів. Хоча б отак, думав він. Хоча б тільки це. Просто тримати її в обіймах — ось так.

— Мамо! — гукнув Олег з другого поверху. — Де «геймбій»?

— У комоді, — тремтячим голосом відгукнулась Ракель. — Поглянь у шухлядах. Почни з верхньої. Поцілуй мене, — прошепотіла вона Харрі.

— А якщо Олег…

— «Геймбій» не в комоді.

Коли Олег повернувся з «геймбоєм», який усе-таки знайшов — у коробці з іграшками, то спочатку нічого не зрозумів. Харрі з прикрим виглядом гмикнув, побачивши новий результат у таблиці, і хлопчик весело розсміявся. Але коли Харрі вже майже зрівняв рахунок, Олег запитав:

— Що це у вас обличчя такі дивні?

Харрі поглянув на Ракель, та з усієї сили намагалася зберегти серйозність.

— А те, що нам добре разом. — Харрі загнав довгу фігуру правобіч і зняв три лінії. — Твоєму рекорду гаплик, невдахо.

Олег засміявся і ляснув Харрі по плечу:

— У тебе немає шансів. Сам ти невдаха.

Ні, коли Харрі незадовго до півночі повернувся додому і побачив червоний вогник автовідповідача, він зовсім не почувався невдахою. Сьогодні, після того як Олег заснув і Харрі відніс його в ліжко, вони з Ракеллю ще посиділи за чаєм, і вона сказала, що коли-небудь розповість Харрі довгу історію. Іншим разом — сьогодні вона дуже втомилася. Харрі сказав, що їй потрібна відпустка, і вона погодилася.

— Ми можемо поїхати кудись утрьох, — сказав їй Харрі. — Коли із справою буде покінчено.

Ракель погладила його по голові.

— Тобі не дозволяли бути таким нахабним, Холе.

— А хто тут нахабний?

— Ну гаразд, я все одно зараз не можу про це говорити, Холе.

Потім вони цілувалися в коридорі. Харрі досі відчував смак її вуст.

Не вмикаючи світла, він навшпиньки пробрався до своєї кімнати і натиснув на кнопку відтворення на автовідповідачі. Темряву наповнив голос Сіндре Фьоуке:

«Це Фьоуке. Я тут подумав, що на питання про те, чи живий Даніель Гюдесон, може відповісти лише одна людина. Той, хто був разом з Даніелем на варті тієї новорічної ночі, коли Гюдесона, як ми гадаємо, підстрелили. Холе, вам потрібно знайти Гюдбранна Юхансена. Гюдбранна Юхансена».

Слухавку поклали, Харрі почув гудок, потім клацання і нове повідомлення.

«Це Халворсен. Зараз пів на дванадцяту. Мені щойно телефонували наші патрульні. Вони прочекали в квартири Мускена аж до ночі, але додому він так і не прийшов. Тоді вони подзвонили йому в Драммен — просто перевірити, візьме він слухавку чи ні. Але їм ніхто не відповів. Один з наших хлопців проїхав до Б’єрке, але там усе було зачинено, і світло ніде не горіло. Я сказав, щоб вони набралися терпіння, і по рації оголосив машину Мускена в розшук. Це… ну, просто щоб ти знав, як іде справа. До завтра».

Знову гудок. Знову клацання. Знову нове повідомлення.

«Це знову Халворсен. Старію: про головне ж бо я забув! Здається, ми нарешті щось знайшли. В архіві СС у Кельні немає даних ні на Гюдесона, ні на Юхансена. Мені сказали подзвонити до Центрального архіву вермахту в Берліні. Там якийсь зануда ввічливо втовкмачував мені, що в регулярній німецькій армії норвежців майже не було. Але коли я пояснив йому, в чому річ, він усе-таки погодився піти й подивитися. За якийсь час він передзвонив і сказав, що на Даніеля Гюдесона нічого немає. Та зате є копії документів на ім’я норвезького легіонера Гюдбранна Юхансена. З них виходить, що в сорок четвертому Юхансена з СС перевели до вермахту. І на копіях написано, що оригінали влітку сорок четвертого відіслали в Осло, і це, за словами берлінського архіваріуса, означає, що Юхансена перевели саме туди. Ще залишилося листування з лікарем, що виписав Юхансена зі шпиталю. У Відні».

Харрі знайшов у темряві єдине в кімнаті крісло і сів.

«Лікаря звали Крістофер Брокхард. Він працював у шпиталі Рудольфа II. Я дізнався у віденській поліції: цей шпиталь діє до цього часу. Мені навіть дали штук двадцять імен і телефонів тих людей, які працювали там у війну».