Джеймс Паттерсон - Помилка

Усе пішло коту під хвіст… Замітання слідів. Добрі взаємини з друзями. Моя кар'єра в поліції. Я навіть дійшла до того, що шантажувала помічника районного прокурора!

Я розпачливо охопила голову руками.

Що ж мені робити? У мене ж нічого не лишилося!

Я звернула за ріг. По той бік вулиці показався невеличкий парк.

У ньому я побачила тріо вуличних музик і групу дідків, що грали в шахи в затінку дерев. Решта відвідувачів парку або прогулювалася по доріжках, або відпочивала коло великого білого фонтана. Усе було залите сонячним світлом — як на знаменитих картинах Бенуара, які я бачила в мистецьких альбомах. Обійшовши фонтан, я помітила Пола. Він гойдав свою доньку на гойдалці. Коли я наблизилась до ланцюгового парканчика, він допоміг малій злізти з гойдалки й повів її до пісочниці. Видно було, що обоє душі не чують одне за одним.

Я обійшла майданчик із протилежного боку й уже була за кілька футів від лавки, де сидів Пол, аж тут його чотирирічна донька підбігла до нього й покликала:

— Татку, татку!

— Що, моя люба?

— А можна мені попити?

Пол заліз рукою в багажник велосипеда й вивудив звідти пакетик соку. Коли дівчинка проштрикнула трубочкою фольгу, то мені здалося, що вона проштрикнула моє серце. Щасливий татко нагнувся й обійняв дівчинку.

Коли він повів малу назад до гойдалки, навіть іззаду я відчувала ту радість, що випромінювало все його єство.

— Не зайнято? — спитала я, коли Пол повернувся до лавки.

Спочатку він перетворився на крижану фігуру.

Потім по його обличчю прокотилися спазми шоку, страху й жалю. На мить мені здалося, що він чкурне від мене й побіжить до виходу з парку.

Але натомість він раптом знесилено сів на лавицю, обхопивши голову руками.

— Звідки мені починати розповідь? — тихо спитав він нарешті, потерши скроні.

— Не знаю, треба подумати, — відповіла я, нервово постукуючи пальцем по підборіддю. — Варіантів так багато. Ну, наприклад, мені кортить знати, коли ти вперше обдурив мене. Мабуть, тоді, коли пограбував ділка-квиткаря в готелі «Шератон»? Е ні, давай не про це. Краще про той день, коли ти таємно одружився. Ага, нарешті вирішила. Найцікавіше. Розкажи мені, як ти завів на стороні дитину.

Пекучі сльози текли по моїх щоках.

— Я була безплідна, а тобі кортіло мати дитину, так? «Вибач, Лорін, але ти стерильна. А я мушу розмножуватися — це мій чоловічий інстинкт — і плодити дітей з іншою жінкою в тебе за спиною». Ти це хочеш мені сказати?

— Ні, не це, — відповів Пол, подивившись на мене, а потім на свою доньку. — Це сталося випадково.

— І ти гадаєш, це тебе якось виправдовує? Хіба це має якесь значення?! — спитала я, відчуваючи, як червонію від гніву.

Пол отетеріло потер очі й глянув на мене.

— Дай мені кілька хвилин, — сказав він, підводячись. — І я скажу тобі. Я розповім тобі все.

— Як дбайливо з твого боку!

Пол покотив велосипед туди, де сиділа купка няньок із дітьми. Він поговорив з однією з них, а потім повернувся до мене — уже без велосипеда.

— Імельда ходить за сусідською дитиною. Вона забере Кароліну додому. Може, пройдімося й поговорімо? Я знав, що одного дня це все одно мало б статися.

— А я не знала, — похитала я головою.

— Це трапилося майже п'ять років тому, — почав Пол, коли ми пішли по доріжці, що огинала парк по периметру.

— Мені «поталанило» потрапити на оту довбану конференцію фінансових аналітиків у Вашинґгтоні, пам'ятаєш? Я був у поганому гуморі. У наших стосунках не все було добре, і… Ну, сиджу я собі в барі готелю, класний такий бар, зі штатним піаністом, сьорбаю собі коктейль і намагаюся викинути з голови оту ідіотську конференцію, аж раптом — вривається якийсь п'яний гамірливий мудак і починає вимагати, щоб увімкнули телевізор, бо там, бачите, показують гру за участі «Патріотів»…

— Поле, я хочу почути розповідь про твою другу сім'ю, а не про якийсь випадок у барі, — розлючено сказала я.

— А я якраз до цього підводжу, — відказав він. — Щоразу, коли відрив у рахунку зростав, цей тип пропускав порцію апельсинового бренді. У середині останньої чверті гри він пропускає восьмий чи дев'ятий шкалик і знову починає коники викидати. Він наче сказився! Коли власник бару виштовхав його за двері, я раптом побачив Вероніку, яка була з тим чуваком — і враз отетерів. Вона теж уставилася на мене широко розплющеними очима. «От і добре, що він не залишився, щоб хильнути ще з нагоди перемоги улюбленої команди», — сказав тоді я. Отак ми й познайомилися.