Джеймс Паттерсон - Помилка

— Щиро кажучи, це більше стосується мене особисто, — пояснила я. — Одного мого знайомого ювеліра вдарили пістолетом по голові і пограбували. Це сталося минулого місяця в готелі в центрі Мангеттену. І я, займаючись цією справою, пригадала стислий звіт про пограбування в готелі «Шератон», яким займалися ви. У вас, часом, не лишилося копії реєстраційної книги того готелю?

— Я вкладав копію в теку зі справою. Але минуло вже, дай Боже пам'яті, п'ять років, чи не так? Хтозна, де зараз похована та тека.

— Розумію, що створюю вам зайві проблеми, — сказала я. — Але чи не могли б ви зробити кілька телефонних дзвінків і дізнатися, де можна цю теку знайти? З мене — пригощання. До того, як ви зателефонуєте. У вас тут поблизу є ресторан «Мортон»?

Зампелла скептично оглянув миршавеньке яблуко. І потягнувся за своєю курткою, що висіла на спинці його крісла.

— Якщо добре подумати, то є, — відповів він, устаючи з-за столу. — Зовсім поруч, в Арлінґтоні.

За дві години та дві порції філе з картоплею по-домашньому, ми із Зампеллою вже були в його кабінеті, і я зацікавлено вивчала копію реєстраційної книги, яку мені так кортіло побачити.

Якщо Зампелла гадав, що має якісь проблеми з серцем через високий рівень холестерину, то що тоді казати про мене? Коли я глянула на верхню частину другого аркуша, то відчула, що мені терміново потрібен дефібрилятор та укол адреностимулятора.

Он воно, ім'я, чорним по білому — Пол Стілвел.

Щось усередині мене небезпечно хитнулося. Навіть після всіх, здавалось би, невідпорних доказів, я все одно сподівалася на якийсь чудесний порятунок, що мав прийти в останню хвилину. Одначе сталося якраз навпаки. З'явився ще один доказ. Доказ чого? Безумства Пола? Чи його подвійного життя?

Я не вірила власним очам. Невже Пол і справді пограбував ділка-квиткаря на півмільйона доларів?

А я гадала, що то лише Скотт Тайєр такий. Що факт його співпраці з нарколділками є вбивчим і деморалізуючим. Що ж, у біса, коїться з чоловіками? Вони що, всі божевільні на легальних підставах?

«Ні, — відповіла я сама собі. — Не всі. Лише ті, хто мали нещастя зі мною познайомитись. Або навпаки».

Я пригадала чорний «рейндж-ровер», сумку від «Тіффані» й те, що у Вашингтоні Пол не носив окулярів.

Я повернулася до Зампелли, котрий уже встиг задрімати за своїм столом. Мабуть, тому, що за обідом випив склянку мартіні.

— Роджере, а ви не могли б зробити мені ще одну послугу? Іще одну — і мене нема.

— Валяйте, — сказав він.

— Я б хотіла переглянути список власників «рейндж-роверів» випуску 2007 року. З номерами, що починаються на дев'яносто дев'ять.

— Додатковий матеріал для книжки «Нерозгадані таємниці», еге? Гаразд, зробимо. Але, попри доконечність братньої поліціянтської допомоги, це має бути останнє прохання, бо незабаром повернеться з конференції мій бос. Вам би краще поки що-небудь почитати, а приблизно за годину побачимось, добре?

Минуло десь півгодини. Я сиділа перед полицею з журналами, гортаючи примірник «Веніті феар», коли до кімнати відвідувачів увійшов Зампелла й поплескав мене по плечу.

— Ви щось випустили, міс, — сказав він і підморгнув, подаючи мені конверт. Не встигла я подякувати йому, як він уже був у дверях.

Розірвавши конверт, я витягла з нього аркуш паперу. То був перелік власників двадцять одного авта. Я пробігла пальцем по рядках, шукаючи прізвище Стілвел.

Нема такого. Я перевірила ще раз — уважніше. І знову нічого не знайшла.

«Що за чорт? — потерла я свої втомлені очі. — Може, піти кави попити…»

Зайшовши до кафе, я сіла й витягла з сумки копію реєстраційної книги готелю. По одному, ретельно й не поспішаючи звірила я прізвища в реєстраційній книзі та списку власників авта. І тільки через півгодини, коли в мене вже отерпли ноги та сідниці, знайшла я однакове прізвище.

Вероніка Бойд, Ріґґз-плейс, 221.

«Вероніка? — подумала я, закипаючи від люті. — Я так і знала! Жінка! Поле, ну ти й сучий син!»

Зіскочивши з крісла, я кинулася до виходу. Мені треба було терміново орендувати автівку. І трохи за деким постежити.

Настав час достеменно дізнатися, що або ж кого зробив Пол у Вашингтоні.

Будинок являв собою оригінальну цегляну прибудову на тихій, але явно елітній вулиці в районі на північ від Дюпон-Серкл. Квітчасті прапори біля кафе та ресторанів, розташованих у солідних міцних спорудах, дуже нагадали мені Ґринвіч-Віллидж, принаймні ті його райони, де мешкали молоді нувориші.