Джеймс Паттерсон - Помилка

Сидячи у «форді» моделі «таурус», я не зводила очей з чорних дверей будинку номер 221.

Швидко обвівши поглядом квартал, я ніде не побачила «рейдж-ровера» серед кількох інших дорогих автомобілів, припаркованих уздовж вузенької, обсадженої деревами вулиці.

«Що тут сказати, — подумала я, дивлячись на жалюзі в горішніх вікнах будинку. — Добре ж улаштувався Пол у своєму таємному житті!»

Але чи був це його будинок? Мені дуже б не хотілося. Ніколи в житті я так сильно не бажала помилитись, як зараз.

Поле, зроби так, щоб було хоч якесь пояснення. І щоб я могла його пережити .

Приблизно через годину, коли я вже була готова зірватися з місця й поїхати кудись перепочити й сходити в туалет, парадні двері нарешті розчинилися. На ґанку цегляного будинку з'явився ніхто інший, як Пол із блакитною сумкою від «Тіффані» в руці.

Він натиснув на брелок, і підфарники та фари дорогого світло-зеленого «ягуара» з відкидним верхом двічі блиснули.

«Яка несправедливість! — думала я, придушуючи природне бажання в’їхати своїм орендованим фордом у зелений бік люксового авта. — Чому ж у нашому гаражі немає такої дорогої цяцьки?»

Далі в програмі було стеження за Полом у не надто щільному полуденному транспортному потоці. Розвернувшись, ми виїхали на Чотирнадцяту вулицю та проїхали повз цілу купу поперечних вулиць, позначених літерами. За вулицями S і R я звернула слідом за Полом у вулицю Q, потім повернула праворуч на Тринадцяту й виїхала по кільцю на вулицю О. Трохи згодом я побачила, як Пол зупинився на стоянці біля зарослого плющем цегляного будинку.

Мідна дошка на стіні свідчила, що це школа імені Шамблі. Це не передвіщало нічого доброго. І не залишало жодного шансу на хепі-енд, на котрий я, попри все, сподівалася.

Зупинившись біля гідранта, я сиділа й наче в трансі спостерігала за Полом, що вийшов з «ягуара», несучи в руці блакитну сумочку.

Отже, Вероніка Бойд — учителька? Я навіть уявила її собі. Маленька білявка, вдягнена елегантно й водночас старомодно. Звісно, молода. Тут і казати нічого. І, звичайно ж, дуже-дуже вродлива.

«Так он воно як! — подумала я, поволі закипаючи. — Старе набридло, тепер шукаємо щось новеньке?»

Три хвилини потому я вже спостерігала, як Пол повертався до авта.

Що все це означає?!

Так, вона була молода. Дуже юна.

Дівчинка трьох-чотирьох років у картатому джемпері кинулася Полові на шию. Обіймаючи її, він заплющив очі, а потім розкрив блакитну сумку. Дівчинка дістала звідти біле плюшеве ведмежа зі срібним намистом і радісно поцілувала його.

Узявши дівчинку під руки, Пол підняв її й обережно посадовив разом із ведмедиком у машину.

Ошелешена, я сиділа нерухомо у своєму форді, а Пол тим часом об'їжджав «міні-вени», джипи та «гаммери», на яких батьки приїхали до школи забрати своїх дітей. Коли він зупинився на розі, я встигла добре розгледіти дівчинку крізь заднє вікно.

Моє серце зупинилося. Легені перестали працювати. Ні вдиху. Ні віддиху.

Я впізнала отой рівний як голка ніс, оті блакитні очі, оте рудувате волосся. Дівчинка була так само вродливою, як і Пол. Вона успадкувала всю його зовнішність.

Це не вкладалось у моїй голові. Я відмовлялася вірити баченому. Біль був такий, що його неможливо уявити, не переживши чогось подібного. То було як операція на відкритому серці без анестезії.

Усе виявилось у мільйон разів гірше, ніж я собі уявляла. Пол спромігся на найжорстокішу витівку, яку тільки можна уявити.

Він завів дитину .

Без мене .

Я приїхала на Ріґґз-плейс, № 221 якраз учасно: Пол саме виходив з будинку з маленькою дівчинкою, ведучи з собою велосипедик «Дора-мандрівниця» з навчальними коліщатами. Коли він посадив усміхнене дівча на велосипед і вони вирушили по тротуару, я іронічно посміхнулася.

На дитячий майданчик поїхали, не інакше. Що ж, я ніколи не сумнівалася, що Пол стане прекрасним батьком.

Коли вони щезли з очей, я вийшла з «тауруса» й піднялася на ґанок цегляного будинку. «Треба ще дещо з'ясувати, — подумала я, машинально підіймаючись сходами й натискаючи на кнопку дзвінка. — Одну важливу завершальну деталь».

Треба добити всі залишки почуттів у моєму серці.

— Я вас слухаю, — сказала жінка, що відчинила мені двері.

Вона дійсно виявилась білявкою, але аж ніяк не старомодно-елегантною. І не маленькою. Принаймні її груди — однозначно. Років їй було приблизно стільки ж, скільки і мені, хоча, чесно кажучи, цей факт уже нічого не змінював. Я кинула знавецький погляд на її нашвидкуруч «підмальоване» обличчя й пузце, що напинало тугу чорну сукню. Схоже було, що недавно вона помітно потовстішала.