Джеймс Паттерсон - Помилка

— Ой, як зворушливо! — пхикнула я. — І ви тієї ж ночі перепихнулися — я правильно вгадала?

— Лорін, або ми сваримося, або я пояснюю. Щось одне.

— Або я тобі просто зараз яйця відстрелю. Про такий варіант ти не подумав?

— Можна я розкажу далі, Лорін?

— Коли буде ваша ласка, — саркастично відповіла я. — Мені не терпеливиться почути решту твоєї захопливої оповідки.

— Ну, коротше, вона пропонує мені посидіти й випити. Спочатку все було цілком безневинно, кажу тобі. У мене й бажання ніякого не виникло, чесно. Ти не повіриш, але це правда. Ми посиділи, випили кілька шкаликів, теревенимо про те й се, як раптом до бару заходить отой огрядний тип. Вероніка уставилася на нього, а потім каже, що знає його. Як з'ясувалося, вона колись була танцівницею в групі підтримки команди «Тампа Бей Буканіерс».

— Американський футбол? — здивувалася я, іронічно схиливши голову набік. — Дивно. Судячи з величезних баскетбольних м'ячів у неї під сорочкою, мені здалося, що йдеться, радше, про НБА.

— Колись Вероніка зустрічалась із заступником тренера «Тампа Бей», — вів далі Пол, — і сказала мені, що пам'ятає, як отой тип, що зайшов у бар, колись купував у її кавалера квитки на фінальні матчі Суперкубка. Ще сказала, що той огрядний чувак є чимось типу великого цабе серед тіньових розповсюджувачів квитків. Потім Вероніка показала на валізку, яку той квиткар тримав у руках, і зазначила, що в ній, мабуть, до біса стодоларових купюр. Ми випили ще й почали фантазувати, що б зробили, якби мали такі гроші. Зрештою, Вероніка підвелася, щоб піти.

Тут Пол зупинився й подивився на мене.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— Ага, ти тільки тепер вирішив пощадити мої почуття? — спитала я. — Звісно, що хочу. В основних деталях.

Пол кивнув і скривився, наче йому самому було боляче про це розповідати.

— «Можеш до мене зайти, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я у двісті шостому». — І пішла… Ну, а я сиджу собі далі й попиваю віскі. Після трьох шкаликів бачу, як цей огрядний тип підводиться, бере свою валізу й виходить. Я не відразу пішов за ним. Але все ж за кілька секунд піднявся й рушив слідом. «Просто так, по приколу, — переконував я себе. — Нікого я не збираюся грабувати». Але все одно поперся за тим чуваком до його номера. Не знаю, що на мене найшло. Я почувався водночас і спустошеним, і пригніченим, і самотнім, і збудженим. За кілька хвилин я постукав до нього, а коли він відчинив, то я відразу ж зацідив йому просто в пику.

Пол і я відступили вбік, пропускаючи повз нас кур’єра-велосипедиста.

— Хвилиночку, — поцікавилась я. — У звіті сказано, що в тебе був пістолет.

Пол заперечливо похитав головою.

— Ні, не було. Ми просто билися навкулачки. Мабуть, цей квиткар усе вигадав для того, щоб виглядати більш гідно у власних очах. Він був дужий як бик. Розбив мені носа, але я був надто переляканий, щоб програти двобій. Тому накинувся на нього й почав лупцювати щосили, аж поки він не впав. Потім я вхопив валізку й побіг.

— До номера двісті шість?

— Так, до номера двісті шість, — похмуро кивнув Пол.

Отетеріло дибаючи по тротуару як єдина щасливиця, котрій поталанило пережити вибух бомби терориста-смертника, я пригадала, в який саме момент нашого подружнього життя трапилося те, про що розповів мені Пол. Момент був не надто приємний, правду кажучи. Щойно ми дізналися, що не зможемо мати дитину. І це після того як ми рік займалися сексом навмисне для того, щоб я завагітніла. Наче то був якийсь науковий експеримент. Полові доводилось раз-у-раз принижуватись і мастурбувати в туалетах усіляких фахівців, здаючи на аналіз сперму. І все — даремно.

Саме тоді між нами з'явилася якась прихована ворожість у ставленні одне до одного. Ми про це воліли мовчати, але саме так воно й було, тепер я збагнула це чітко та ясно. Ось що сталося тоді в наших узаєминах.

Раптом мені все стало абсолютно до лампочки.

Я різко зупинилась і ляснула Пола по пиці. З усієї сили!

— Мені розповідати? — спитав він, потираючи щелепу.

— А як ти гадав? — відповіла я.

— Прокидаюсь я наступного ранку й довго не можу второпати, де я та що трапилось минулого вечора. На столі лежать дві акуратно розділені пачки стодоларових купюр, а поруч сидить Вероніка й розливає по чашках каву. А через п'ятнадцять хвилин я виходжу з її номера зі спортивною сумкою, у якій лежать чотириста тисяч доларів.

Я похитала головою. Мабуть, я сплю. І все це мені сниться.