Джеймс Паттерсон - Помилка

Я явно недооцінила потенційного ефекту сказаного. Пол широко роззявив рот і закляк у мовчазному крикові. Трохи оговтавшись, він пробурмотів:

— Так, значить, ти… Як ти могла… — І знову замовк.

— Та отож, Поле, — недбало кинула я. — Ти ба, яка несподіванка!

Схопивши його за руку, я чимдуж стиснула її.

— А як ти думаєш, хто ввесь цей час рятував тебе від тюрми? Якась казкова хрещена мати? Замітаючи сліди, я зруйнувала свою кар'єру, свою репутацію, аби лише тебе не запроторили за ґрати. Мені й справді було шкода тебе. Ти це розумієш?

Пол простягнув руку до мого обличчя. Я відбила її вниз.

Тим часом перехожі почали нашорошено обминати нас.

— Ти лишень замислись, яке ти мав право вбивати Скотта, знаючи, що сам зраджував мене?! Хто ти в біса такий?! Грабіжник. Убивця. Двоєженець. Чого я ще не назвала?

Я знову ляснула Пола по пиці — і відчула при цьому величезне задоволення.

— Скотт мав дружину й трійко дітей!

Вирвавшись із моєї хватки, Пол відійшов убік і став на такій відстані, щоб я не змогла його знову гепнути. Трохи помовчавши, він утнув таке, що я аж отетеріла. Він заллявся гучним придуркуватим сміхом .

— Може, зробиш ласку, розкажеш, чим я тебе так розвеселила, га? — сказала я, почервонівши від люті й підступаючи до нього. — Чи раптом якийсь смішний анекдот пригадався?

Пол зиркнув на мене й припинив реготати.

— Так, — сказав він. — Ти мене справді розсмішила. І ось чому: я вбив Скотта не тому, що він із тобою спав. Я про це й гадки не мав, Лорін.

Склавши руки на грудях, він знову всміхнувся. Я так нічого й не втямила з його слів.

— А вбив я його тому, що він мене шантажував, — пояснив Пол.

Тепер настала моя черга задумливо опустити голову.

— Шантажував? — перепитала я.

Пол ствердно кивнув.

— Рік тому Вероніка приїхала до Нью-Йорка. Там у неї є подруга — модель абощо, — яка дає їй роботу. Об одинадцятій ранку вона потрапила під облаву, влаштовану антинаркотичним відділом поліції, і сама не своя зателефонувала мені на роботу, щоб я її витяг звідти. Приходжу я в оту квартиру в мистецькому районі Сохо, думаючи, що там буде мільйон копів, а там — лише Скотт Тайєр. Однак я спізнився, бо Вероніка перелякалася настільки, що вже встигла розповісти йому, що ми маємо гроші. Вона веде мене на кухню й каже, що Скотт Тайєр — розважливий та схильний до компромісів тип. І згоден усіх відпустити за десять штук готівкою.

Я відчула гострий біль у шиї. Шкіра стала липкою та холодною.

— Я дав йому ті гроші, — сказав Пол. — Минає місяць. Одного разу повертаюсь я до свого столу після обіду, а там на мене чекає Скотт Тайєр, тримаючи в руці твоє фото. А потім каже, що ви працюєте в одному відділку та що за додаткові двадцять штук готівкою він проявить надзвичайну доброту й не тільки не здасть мене, а й не розповість тобі про Вероніку.

Пол глипнув на мене. Я витріщилась на нього, роззявивши рота.

— Тож довелося мені знов розплачуватись. Але коли він прийшов до мене втретє, я зрозумів, що це ніколи не скінчиться. Цього разу він зажадав п’ятдесят тисяч. І замість давати йому такі гроші, я вирішив з ним розібратися по-своєму.

Цієї миті десь у парку заграла флейта. Її звук линув як скорботна пісня на моєму власному похороні.

Я гадала, що Пол бився зі Скоттом через мене. І через мене його вбив. А виявляється, це сталося через гроші, бо його шантажували.

— Зрозумій, що Тайєрові було вже мало просто шантажувати мене, — вів далі Пол. — Вочевидь, йому закортіло витягнути з мене все, що можна. І тому він зацікавився тобою, щоб здобути на мене ще якусь зачіпку. Це все, що йому від тебе було потрібно, Лорін.

— І ти взяв і вбив його, Поле, так? — сказала я зі злістю в голосі. — Так ти тепер бандит? Грабуєш людей і вбиваєш копів. Може, ти ще й альбом пісень випустиш у стилі гангстерського репу?

Пол невдоволено скривився, глянув собі під ноги й стенув плечима.

— Розумієш, просто все сталося якось саме по собі. Одне потягло за собою інше.

Якась малесенька дещиця співчуття піднялась у моїй душі. Хіба ж зі мною не трапилося те саме? Але я відразу ж придушила це співчуття. Жаліти Пола було б із мого боку несосвітенною дурістю.

— Послухай, Лорін, — сказав Пол. — Чому б нам не зійтися на тому, що все це — наслідок так званої «кризи середнього віку»? Тепер я зроблю все, що ти захочеш. Навіть гроші можу повернути. А може, просто поїдемо? От візьмемо зараз і поїдемо прямо до аеропорту Рейґана. Мільйон двісті тисяч неоподаткованих баксів — пристойна сума. Чому б просто не поїхати й не почати їх витрачати? Нашого малюка ми виховуватимемо на яхті. Я знаю, ти зараз несамовита, але ж ти теж мене зрадила, пам'ятаєш? Тому… просто поїдьмо. Ходімо, Лорін. Усе в нас буде добре.