Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Гроші я маю при собі, – ​продовжив італієць, стежачи тепер, як від його слів змінюється обличчя Піллера.

– Радий це чути, – ​промовив швейцарець.

– Втім, є одна умова… – ​сказавши це, Салтіні відкинувся на спинку крісла й заклав ногу на ногу. Потім підніс до рота цигарку й стиснув її своїми тонкими акуратними губами. Ці губи не пасували до його лисого черепа і зламаного носа. Здавалося, на цьому обличчі вони опинились випадково.

«Яка ще, до дідька, умова», – ​швейцарець відчув, що знову нервується, проте залишив ці слова при собі.

– Насправді нічого надзвичайного, – ​поспішив заспокоїти його співрозмовник, і слова вилітали з його рота слідом за темно-синім цигарковим димом. – ​Мені потрібен оригінал цього рукопису.

– Але… але я не маю його при собі, – ​відповів Піллер.

– Звісно, що ні, – ​посміхнувся Салтіні, – ​я бачу, що ви прийшли сюди лише зі своїм перекладом. Оригінал, мабуть, залишився в готелі.

Швейцарець заперечливо хитнув головою.

– Оригінал залишився у Цюриху, – ​сказав він.

Запала мовчанка, яку зрештою порушив сам Піллер:

– Послухайте, пане Салтіні… Все це якось дивно. У жодному листі ви не згадували, що вам потрібен оригінал твору, – ​заговорив він, – ​та навіть якби й згадували, боюся, що це неможливо. Адже рукопис мені довірила сама авторка, і не пізніше, ніж за два місяці я мушу надіслати його їй назад до Ґаліції… Ми домовлялися, що я перекладу текст італійською й передам його вам у домовлений час. Себто сьогодні… Я день і ніч працював, аби встигнути! Витратив останні гроші на квиток до Венеції, аж тут виявляється…

Видавець примирливим жестом, виставивши перед собою долоню, зупинив його емоційну промову.

– Маєте рацію, пане Піллере, – ​сказав Салтіні, – ​визнаю, усіх умов я вам не повідомив. Проте, як мені здається, двоє інтеліґентних людей завжди можуть домовитись. Я, скажімо, готовий подвоїти суму вашого гонорару, аби компенсувати це непорозуміння. Що скажете?

Піллер важко ковтнув слину.

– Не знаю, чи ви почули, пане Салтіні, – ​промовив він, – ​я сказав, що авторський рукопис залишився у Швейцарії.

– У вашому помешканні?

– Ні, в надійнішому місці.

– На бога, пане Піллере! Ми живемо в прогресивні часи! – ​раптом вигукнув італієць. – ​Відправте додому телеграму, попросіть кого-небудь вислати вам цей бісів рукопис до Венеції поштою. Звісно, ви не завтра отримаєте посилку, доведеться трохи почекати, але всі витрати, пов’язані з вашим перебуванням у Венеції, я беру на себе.

– Чому вам так потрібен оригінал? – ​поцікавився швейцарець. – ​Ви не довіряєте моєму перекладу?

Загасивши недопалок, він дістав з кишені хустинку й протер спітніле чоло.

– Ну, що ви! Звісно, довіряю, – ​запевнив Салтіні.

– То в чому річ?

– Це професійна таємниця, пане Піллере. Дозвольте її не відкривати, – ​голос видавця став категоричнішим і навіть жорсткішим. – ​Просто зробіть те, що прошу.

– Я вже казав, я дав слово авторці…

– Хай йому біс! – ​Салтіні несподівано ляснув рукою по стільниці. Від його врівноваженості не залишилося і сліду.

Піллер схопився з крісла і став як укопаний, не знаючи, як йому бути далі. Італієць також звівся на ноги. Якусь мить вони просто дивилися один на одного, а тоді Салтіні рвучко подався до дверей, замкнув їх, а ключ поклав до кишені піджака.

– Ви звідси не вийдете, добродію, доки ми не домовимося, – ​повідомив він швейцарцю.

– Відколи це у видавців такі мафіозні методи? – ​запитав Піллер.

– Що вдієш, – ​розвів руками Салтіні, – ​ринок жорсткий, на полицях купа дешевих французьких романів, читачу не догодиш, влада дере податків три шкури, тож доводиться отак – ​перекладача до стіни.

– І що ви зробите? – ​злякано перепитав швейцарець.

– М’яко переконаю вас пристати на мої умови.

– А як же авторка?

– Їй ми подаруємо один друкований примірник. А рукопис – скажете, що загубили.

Не довго думаючи, Піллер кинувся до балконних дверей, де ще кілька хвилин тому стояв Салтіні.

– Зупиніться, чорт забирай! – ​почув він за спиною його голос, проте не зважав і щосили наліг на дверну ручку. Вона не піддалася. Він спробував відчинити двері ще раз і ще раз, проте марно. Почув, як італієць наближається до нього, а тоді раптом згадав про свій револьвер. Миттю сягнув рукою до кишені й вихопив звідти «Шмідта». Попри хвилювання, зумів зняти зброю з запобіжника, після цього наставив її на Салтіні. Італієць спинився за якихось два кроки від нього.