Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

Чоловік глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись, і спробував пригадати ту частину ранку, коли збирався виходити з готелю. Ось він одягнувся, обережно, мов порцелянову вазу, поклав на стіл рукопис… Згадав про «Шмідта». Дістав набої, зарядив… Поклав револьвера до кишені, а рукопис узяв під пахву. Та чи клацнув він запобіжником? Піллер не пам’ятав!..

Хоча… Хоча, здається, так. Перш ніж покласти зброю до кишені він подбав, щоб не сталося випадкового пострілу. Хвала небесам!

Полегшення виявилось таким же несподіваним, як і ця нова гризота. Від серця відлягло, й гумор миттю поліпшився.

З подивом швейцарець помітив, що у Венеції трапляються й тихі куточки. Вчергове звернувши навмання, Піллер навіть завмер від несподіванки. Типовий, але дещо облущений аркоподібний міст, перекинутий через невеликий безіменний канал, сполучав між собою два стрімкі квартали, що складалися з високих п’ятиповерхових будівель, оповитих плющем темно-іржавого кольору та квітами. Квіти цієї ранньої весни ще мали б бути несміливими й слабкими, а проте вони рішуче виривалися назовні зі старих балконів, пробивалися крізь балюстраду, як в’язні-смертники крізь ґрати, з надією вдихнути чи вхопити якомога більше повітря й сонця. І вся ця квітково-кам’яна тиша раптом здалася неприродною, ба навіть болючою та нестерпною для вуха. Тому коли її розітнула пісня гондольєра, десь так, як гостра шабля розтинає шовк, Піллеру полегшало. За мить він побачив, як з-за рогу виринув високий загнутий ніс гондоли, в якій стриміла постать чоловіка в традиційному канотьє [4] Канотьє – ​солом’яний капелюх. , білій сорочці, чорних штанах і червоному поясі довкола стану. Він тримав у руках довжелезне весло, проте, здавалося, майже ним не орудував. Так, ніби човном керував думкою або тією самою дещо непристойною баркаролою [5] Баркарола – ​традиційна пісня гондольєрів. , що злітала з його губ:

Провівши його поглядом, чоловік вирушив далі. Перейшов міст, за яким починалися нерівні сходи і провадили вниз, до чергового провулку. Той виявився темним і сирим, мов кротяча нора, тому Піллер прискорив крок, аби якнайшвидше його пройти. Ще бракувало наштовхнутися на якихось грабіжників чи просто тутешніх бевзів, котрі не від того, аби нам’яти боки випадковому перехожому. Байдуже, з якого приводу.

Провулок вивів до загородженого саду. Кілька тендітних, майже безлистих дерев визирало з-за кам’яної стіни, здавалося, самі дивувалися, як могли опинитися тут, серед міських будівель на цьому острові. Йти уздовж загорожі довелося довго. Піллер навіть з тривогою почав поглядати на годинник, всерйоз побоюючись запізнитись на таку важливу для нього зустріч. Найстрашнішим було те, що він гадки не мав, де перебуває і в який бік від домовленого місця прямує.

Врешті, коли вже, мабуть, вдесяте прокляв себе за цю ідіотичну ідею прогулятися містом, стіна закінчилася. Перед Піллером знову був канал і місток, до дрібних деталей схожий на попередній, біля якого він слухав пісню гондольєра. Швейцарець встиг подумати, що й справді якимось дивом опинився на попередньому місці, проте зауважив, що тут було значно людніше. Все через плавучий ринок, точніше велетенський човен, навантажений зерном, борошном, свіжою зеленню, сушеною рибою та спеціями у дерев’яних пуделках. Двоє жвавих торговців у засмальцьованих жакетах вправно передавали товар на берег, у той самий час швидко перераховуючи гроші і – ​що найдивніше – ​не перестаючи при цьому торгуватись зі своїми покупцями. Складалося враження, що в човні працювало не дві пари рук, а значно більше. Так само на березі, де зібралося заледве півтора десятка містян з порожніми кошиками в руках, панував такий галас, наче насправді сюди збіглося пів Венеції. Стоячи в безладній черзі, люди користалися з нагоди привітатися, похвалитися, поскаржитись і навіть посваритись. Очевидно, в тутешньому кварталі це був усталений і довгожданий час. Час на закупи, хоча ті – ​як було видно – ​відігравали далеко не головну роль у цій сповненій життя, емоцій та жестів виставі.