Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

Піллер подумав, що добре було б запитати в цих людей, де знаходиться ресторація «Марко Поло». Бо саме там він має бути вже за сорок хвилин. Чоловік сягнув рукою до нагрудної кишені, звідки дістав блокнот, куди ще в Швейцарії занотував цю назву. Щоб зробити це, йому довелося дужче затиснути під пахвою рукопис. Це виявилося некомфортно й трохи лячно. Піллер боявся, що може впустити його на землю. Так ніби той був із кришталю або фарфору й міг розбитися на друзки. Розгорнувши блокнот, він побачив їхню з сином і дружиною сімейну світлину (насправді єдину, як він за мить згадав). Молода пара, всього рік після одруження. Синові два чи три місяці. Дитина, дбайливо загорнута в пелюшки, на руках у матері. Антон поруч, ніжно тримає її за лікоть. Фотограф тоді мордував їх майже сорок хвилин. Малий час від часу прокидався і плакав… Знимка коштувала два франки .

Рукопис таки вислизнув з-під пахви й упав прямісінько у витоптане болото.

– Трясця! – ​розпачливо вилаявся Піллер і швидко заховав блокнот назад до кишені.

Сталося найгірше, мабуть, що могло статися в цій ситуації: пакунок розгорнувся й сторінки рукопису розсипалися на долівці. Швейцарець заходився збирати їх, проте з жахом помітив, що мокрий бруд встиг безжалісно вчепитися до країв паперу, а часом і відбитися гидкими плямами посередині тексту. За лічені хвилини цей рукопис увібрав у себе все, чим дихало ближнє торговисько: грязюку, гнилизну, риб’ячі рештки й цигарковий попіл.

– Ох, ви бідолаха, сеньйоре! – ​поспівчувала Піллеру якась жінка. Вона стояла за кілька кроків від нього й скрушно хитала головою.

– Шановна пані… – ​звернувся до неї швейцарець. Він стояв, притиснувши підібрані сторінки до грудей, і відчував, що готовий заплакати, як скривджений хлопчак. – ​Скажіть, заради Бога, де знаходиться «Марко Поло»?..

– Даруйте, сеньйоре, я не знаю, де таке продають, – ​відповіла жінка.

– Це не товар, – ​пояснив Піллер, – ​це ресторація.

Венеційка раптом спохмурніла й окинула його зневажливим поглядом.

– Звідки мені знати? – ​буркнула вона. – ​Я не вештаюся по рестораціях.

І, відвернувшись від нього, рушила у бік ринку.

– Йдіть далі цією вуличкою, сеньйоре, – ​порадив юнацький голос позаду Піллера.

Швейцарець озирнувся. Перед ним стояв молодий чоловік у затертому одязі й дивився на Піллера крізь дим від своєї цигарки. Погляд мав примружений, як у карткового шулера за гральним столом.

– І як довго йти? – ​перепитав Антон.

– Зо чверть години. Минете три провулки праворуч від себе, перейдете схожий на цей місток і побачите яскраву вивіску з написом «Ресторан «Марко Поло»», – ​пояснив юнак. – ​Головне – ​йдіть увесь час прямо.

– Щиро дякую, – ​кивнув йому Піллер, все намагаючись подолати внутрішній розпач.

Як, у біса, тепер віддати тому Салтіні рукопис? Що він подумає? Що Піллер діставався до Венеції в баржі зі свиньми? Чи у вагоні з нечистотами? І це ж треба стільки часу його леліяти, щоб отак безглуздо й випадково загидити!

– Пасувало б узяти з вас копійчину, – ​продовжив молодик, – ​бо ж я таки допоміг, але…

Юнак махнув рукою й подався кудись геть. Вочевидь, Піллер мав настільки жалюгідний вигляд, що молодий пройдисвіт утратив будь-який азарт.

Зрештою, Антон вирішив себе опанувати й не гаяти більше часу. Почувався він кепсько, але й добре розумів, що спізнення на таку важливу зустріч не покращить його становища. Мов у тумані, подався за вказаним напрямком, дивлячись перед собою невидючими очима. Зупинився тільки тоді, коли просто перед носом виник напис «Готель та ресторація ««Марко Поло»».

Заклад був типовим для Венеції: низькі продовгуваті вікна, стіни, прикрашені копіями Тінторетто [7] Тінторетто (справжнє ім’я – Якопо Робусті; 1518–1594) – венеційський художник, представник високого Відродження. й вицвілими карнавальними масками, та невеликі акуратні столики під білими скатертинами. З вулиці виднілася дерев’яна тераса, де на парапетах тіснилися горщики з квітами.

Запах яєчні з тунцем вітав перших гостей, мов невидимий метрдотель на вході, і швейцарець вкотре з ненавистю згадав свій жебрацький сніданок, від якого відчував тепер неприємні спазми в шлунку. Хоч, може, були вони в нього радше від хвилювання.

З відвідувачів усередині сиділа тільки пара літніх американців чи англійців. Крім яєчні, ці двоє мали перед собою велику тарілку підсмажених бобів і корзинку зі свіжим хлібом. Усе це вони запивали чаєм з великих керамічних горнят. Пара неспішно перемовлялася між собою, час від часу голосно сміючись і закашлюючись. Загалом же вони досить гармонійно вписувались у тутешній заспокійливий інтер’єр. Напроти швейцарця непомітно з’явився лисуватий усміхнений кельнер.