Богдан Коломийчук: Експрес до Ґаліції

– Піллер, – ​виправив його гість.

– О, даруйте… Антоніо Піллер?

– Антон Піллер, чорт забирай!

– Пробачте, сеньйоре, – ​зніяковів рецепціоніст. – ​Ви так добре говорите італійською, що я мимохіть помилився… Дозвольте ваш паспорт… О, ви швейцарець…

– Моя матір була італійкою, – ​примирливо сказав гість, зумівши себе нарешті опанувати.

Адміністратор швидко занотував щось у зошит.

– З вас п’ять лір, – ​повідомив він і повернув йому документ.

Швейцарець витягнув з нагрудної кишені гаманець.

– Сніданок завтра о пів на восьму, – ​додав адміністратор.

– Я можу відмовитися від сніданку?

– Можете. Але він усе одно входить у вартість.

– Дідько…

– Провести вас до кімнати?

– Ні, спасибі, я відшукаю сам.

– Третій поверх, другі двері від сходів. Номер 32…

Італієць поклав перед ним ключ з масивним грушоподібним дармовисом. Піллер мовчки взяв його й, підхопивши валізу, рушив до сходів.

– Гарного перебування у Венеції, – ​побажав йому вслід італієць.

Відповідати не хотілось.

Номер виявився тіснуватим, зі старезними трухлявими меблями, але постіль на ліжку була свіжою. Зрештою, нічого іншого, як виспатись після важкої дороги, постояльцеві не хотілося. Трохи пізніше він спуститься донизу й подбає собі про вечерю. Чоловік роздягнувся й пішов до ванної. Повернувся за кілька хвилин, витираючи обличчя й шию готельним рушником з вицвілим візерунком.

Перш ніж вмоститися на ліжку, Піллер відкрив валізу. Зверху було напхано змінний одяг, кілька газет, пуделко зубного порошку та інші дорожні дрібниці. Усе це швейцарець одним рухом переклав на підлогу, а тоді витягнув чималий німецько-італійський словник. Саме під ним лежало найдорожче: грубий стос паперу, загорнений у шкіряну палітурку. Швейцарець лагідно провів по ній рукою.

– Завтра, – ​видихнув Піллер і знову накрив свій скарб книжкою, а потім – ​фланелевим піджаком. Доволі непоганим і ще зовсім не зношеним. Швейцарець подумав, що вдягне його на зустріч. Під ним добре сидітиме улюблена камізелька, а до неї пасуватимуть зручні дорожні штани. А ще в цього піджака великі місткі кишені, отже, буде куди заховати револьвер.

Піллер стрепенувся при згадці про зброю. Його шестизарядний «Шмідт» [1] Ідеться про цивільну модель швейцарського револьвера Schmidt M1882 виробництва «Waffenfabrik Bern». також лежав у валізі. За підкладкою, в таємній кишеньці, куди подорожні зазвичай ховають гроші або цінні папери.

Цього «Шмідта» подарував йому колись ще в студентські роки університетський приятель. Сталося це після того, як худорлявого й невисокого на зріст Антона ледь не до смерті побили й пограбували в передмісті Цюриха. Коли Піллер оклигав, вони з другом подалися на стрільбище. Тоді Антон вперше у своєму житті натиснув на гачок і відчув, з якою диявольською силою та гучним звуком з люфи виривається смертоносна куля. Щойно вгомонилося серцебиття, спровоковане першим у житті пострілом, він подумав, що волів би ніколи не повторювати такого досвіду. Усі ці виправи зі зброєю та іскристий азарт в очах інших стрільців були не для нього.

Втім, збираючись у подорож до Венеції, він вирішив прихопити зброю. По-перше, дорога була неблизька й часом небезпечна, а по-друге, надто вже цінний рукопис мав у валізі… Та й хто його знає, як складеться завтрашня зустріч і що за тип цей Доменіко Салтіні, який вранці, о десятій, чекатиме його в ресторації неподалік мосту Ріалто.

Швейцарець не мав певності, чи ресторани у Венеції відчиняються так рано. Хоча, з іншого боку, десь же мусять снідати всі ці натовпи американських та британських туристів, які прокидаються вдосвіта, попри те, що насолоджувались Venice by night[2] Venice by night ( англ. ) – ​Венеція вночі. і потрапили до ранішніх газетних повідомлень через жахливий галас, який зчиняли під вікнами городян. Одна з цих газет навіть саркастично зауважила, що венеційці тепер можуть вчити англійську не виходячи з дому, а просто відчинивши вікно в будь-який час доби.

О сьомій постоялець спустився донизу, де, проминувши адміністратора, що знову дрімав, вийшов на вулицю. У найближчій пекарні чоловік купив паперовий пакуночок з теплими grissini[3] Grissini ( італ. ) – італійські хлібці невеликого розміру. й рушив назад до готелю. Цей хліб, що мав стати йому вечерею, приємно грів руку, й навіть через пакунок відчувався його божественний аромат, від чого рот Піллера безперервно наповнювався слиною. Врешті, не витримавши, швейцарець вирішив з’їсти частину вечері на ходу. Чоловік дістав хлібець і з апетитом відкусив одразу половину. Прожовуючи, навіть сповільнив крок, а далі й зупинився. Врешті Антон помітив, що стоїть просто навпроти собору святого Марка. Химерні гострі форми будівлі врізалися в перші міські сутінки і густо-сіре венеційське небо. Споруда видалася йому величною, і чоловік готовий був назвати її навіть гарною, але про себе знову нагадав шлунок. Різким голодним спазмом він попросив ще хліба, й Антон йому не відмовив. Запхавши до рота наступний шматок, швейцарець зауважив, як низько кружляють над ним чайки. Найпевніше, їх привабила їжа, яку вони, набравшись нахабності, готові були б видерти з його рук. Швейцарець завбачливо згорнув пакунок і, втиснувши голову в плечі, майже побіг до готелю, так і не давши собі шансу бодай трохи полюбити Венецію.