Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Ані руш! – ​наказав лисому Піллер, з насолодою помітивши, як у того від подиву відвисла щелепа.

– Ви збожеволіли? – ​промовив той. – ​Брати зброю на літературні перемовини?

– Ви ж самі кажете, що справа ця небезпечна, – ​криво посміхнувся швейцарець, – ​особливо якщо маєш справу з псевдовидавцем.

– Це ви про що? – ​на обличчі Салтіні спалахнуло обурення.

– Годі комедій! Ви схожі радше на костолома з дешевої кнайпи, ніж на людину з книжкового світу, – ​кинув йому Піллер. – ​І звідки у вас така добра німецька?

– По-вашому, італієць не може знати німецької?

– Звісно, що може. Але навряд чи говоритиме з баварським акцентом!

Салтіні раптом зітхнув і посміхаючись кивнув головою. Мовби у дружньому товаристві хтось розгадав його хитру загадку.

– Австрійським, – ​уточнив він.

– Що? – ​не зрозумів Піллер.

– У мене радше австрійський акцент. Я родом із Зальцбурга і ніколи не був у Баварії.

Вчергове запанувала мовчанка. Піллер не опускав зброю, але гарячково намагався придумати, як найкраще вчинити в цій ситуації. Найгірше – ​що рукопис він лишив на столі, і щоб знову до нього дістатися, мусив би пройти повз цього здорованя.

Десь під ними хтось почав грати на фортепіано. Піллер навіть упізнав мелодію – ​Шуберт, «Соната ля-мажор», друга частина, «Анданте». Пригадується, його дружина вважала цей твір найдосконалішим фортепіанним твором. Він не погоджувався, хоча також любив Шуберта. Іноді в них доходило до суперечок… Це ж треба, сперечатися через музику! І чи існує в цьому світі краща причина для суперечки?

Салтіні раптом зробив різкий крок до нього, і швейцарець майже рефлекторно натиснув на спуст. Гримнув постріл, заглушивши сонату, розбивши її на друзки, мов кришталеву вазу. Італієць пригнувся, куля його не зачепила. Піллеру від цього навіть полегшало. Проте тієї ж миті він помітив, як здоровило також вихопив зброю й одразу, не вагаючись, вистрілив у нього. Це, власне, й усе, що побачив перед смертю Антон Піллер.

Його тіло, відкинуте пострілом, продавило скло балконних дверей і перехилилося через низьку балюстраду. Трохи так повисівши, зрештою сторчголов полетіло в канал, де, здійнявши купу бризок, завмерло і мирно подалося далі за течією.

Місце тут було напрочуд гарне й безлюдне.

Нічні чергування молодий асистент Фелікс Краут ненавидів понад усе. Він знав, що всім асистентам доктора Ріцке доводиться чергувати вночі біля цих психів, знав тоді, коли випрошував для себе місце в тутешній лікарні. Ба більше, ще студіюючи медицину в Дюссельдорфі, добре усвідомлював, що спочатку доведеться виконувати найнуднішу й найбруднішу роботу, проте підготувати себе не зумів. Вдень час минав швидко. Доктор був трудоголіком, а тому з головою пірнав у роботу, змушуючи до того самого й підлеглих. Іноді Феліксові здавалося, що промайнула тільки година, а тоді з подивом помічав, що вже закінчується день. Асистент любив медицину, був удячний доктору Ріцке за можливість працювати й вчитися, але ці проклятущі нічні чергування ненавидів усією душею.

Воно, зрештою, й не дивно. Фелікс мав заледве двадцять п’ять років і ночі волів би проводити під ковдрою зі своєю Ґретою, аніж наодинці в затхлій комірчині, що гордо йменувалася його кабінетом. Спати тут було ніде, хіба що сидячи й спершись руками на стіл. П’ять разів за нічну зміну в товаристві двох санітарів йому доводилося робити обхід. Усі тридцять палат «Психіатричної клініки святого Климента», в кожну з яких слід було обережно зазирнути, аби переконатися, що з хворими все гаразд, і водночас не потривожити їхнього сну.

До першого за цю ніч огляду лишалося двадцять хвилин. Достатньо часу, аби заварити чергову каву, і замало, щоб трохи подрімати за столом. Цікаво, що робить зараз його Ґрета? В нічні зміни, окрім маруди й утоми, його ще шалено мучили ревнощі. А що коли його двадцятирічна дружина спить з іншим? Ці думки гризли його зсередини, й щоразу він ледве стримувався, аби притьмом не помчати додому.

Злі язики не втомлювалися повторювати, що вона надто гарна для нього. Надто струнка, надто пишногруда, надто соковита. Або ж він надто хирлявий, сутулий і надто ревнивий. Кохаючись із нею, Фелікс намагався вдивлятися Ґреті в обличчя. Чи достатньо їй добре? Чи достатньо вона задоволена? І кожного разу йому здавалося, що ні… Що його можливостей їй замало. Любовних і, по щирості, фінансових. Жили вони без особливої розкоші.