Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Облиште, – ​нетерпляче перебив Яша, – ​я зараз не про медицину. І якщо вже бути відвертим, то я хворий не більше, ніж ви й ті двоє довбнів у коридорі.

Асистент отетеріло глянув на нього й вже хотів підвестися, коли ж псевдопацієнт м’яко його притримав за руку.

– Благаю вас, не йдіть, – ​прошепотів він.

– Ось що, добродію, – ​трохи знервовано мовив асистент, – ​не знаю, чому ви тут і що вам потрібно, але стосується це тільки вас і доктора Ріцке. Я у це не пхатимусь.

– Заради Бога, – ​знову попросив той, – ​я віддячу…

На цих словах Яша сягнув рукою до кишені і витягнув звідти золотий перстень зі смарагдом.

– Ось. Ця річ коштує цілого статку. Вона ваша…

У Фелікса пересохло в горлянці. Він жадібно глипнув на коштовність, а тоді підійшов до дверей і сам перевірив, чи добре вони зачинені. Кілька секунд вичекав, прислухаючись до розмови санітарів на коридорі. Тоді повернувся і сів знову на свій стілець.

– Візьміть, переконайтеся, що він справжній, – ​сказав росіянин, тицяючи перстень тому просто в руки, – ​це фамільна коштовність. Ви в житті такої не бачили.

Останнє точно було правдою. Найдорожчий скарб у їхньому з Ґретою домі – ​це срібний кулон його дружини, який вона отримала в подарунок від хрещеної матері ще в дитинстві. Ще його годинник. Виглядав він коштовно, проте кожен ювелір з першого погляду сказав би, що позолота на ньому несправжня. А отже, й вартує він заледве обіду в посередньому ресторані.

Втім, персня Фелікс так і не взяв. Десь у глибині його єства раптом прокинулись обережність та підозрілість.

– І що ви за це хочете? – ​запитав він.

– Одну дріб’язкову послугу.

– Яку?

Не зводячи зі співрозмовника очей, Яша на секунду замовк, мовби тільки для того, щоб прикусити свою безкровну губу, а тоді промовив:

– Завтра в місті у готелі «Під золотим оленем» зупиниться один російський вельможа. Граф Орлов. Високий чоловік років сорока. Дещо огрядний. Ви без проблем його впізнаєте… Здебільшого він буває у двох місцях: у себе в номері або в клубі «Пігмаліон». Там він марнує час за гральним столом.

– І що потрібно від мене? – ​запитав Фелікс.

– Я хочу, щоб ви передали йому від мене листа. Особисто в руки.

– І все?

Яша кивнув.

– Я ж казав, що послуга дріб’язкова.

– Однак, ви готові щедро за неї заплатити, – ​Краут виразно глянув на перстень, що залишився в руках пацієнта. Той майже недбало тримав його двома пальцями, мовби підкреслюючи, що лікар будь-якої миті може взяти його собі.

– Мені вкрай важливо, аби граф отримав це послання.

– Що в ньому?

– Повідомлення про те, що я тут, і прохання мене відвідати.

– Невже більше нічого?

– Нічогісінько.

Асистент не поспішав з відповіддю. Було видно, як його діймають сумніви.

– Ви говорили про це доктору Ріцке?

– Говорив про що?

– Про цього графа… Орлова… Про те, що збираєтеся з ним зустрітися.

– Ні, – ​різко вимовив пацієнт. – ​І вас проситиму ані словом не прохопитися про нашу розмову доктору.

Краут стенув плечима, показуючи, що не має ані потреби, ані бажання патякати про це зі своїм начальником.

– Пообіцяйте, що мовчатимете, – ​не вгавав Яша.

– Обіцяю, – ​відмахнувся Фелікс.

Росіянин перегорнув кілька сторінок своєї книжки й дістав з-поміж них запечатаного конверта. На ньому не було жодної позначки, тільки сліди від клейкої суміші.

– То як? – ​перепитав він. – ​На вас можна покластися?

Фелікс врешті мовчки кивнув і сховав листа в кишені халата. Після цього взяв у пацієнта перстень і, затиснувши його в руці, вийшов з палати. Санітари курили просто в коридорі і, побачивши асистента, миттю загасили свої самокрути. Курити тут заборонялось, але големи знали, що асистент Краут їм не дорікатиме. Вночі правила й приписи ставали м’якшими і вже не такими обов’язковими до виконання…

Додому Фелікс повернувся, як завжди, о пів на дев’яту ранку. О восьмій до клініки приходив доктор Ріцке. Хвилин п’ятнадцять він розпитував асистента про те, як минуло чергування, а тоді відпускав його. Сьогодні доктору здалося, що Фелікс поводився дещо незвично: говорив мало і трохи плутався у словах.

– Ви не захворіли, пане Крауте? – ​турботливо перепитав він підлеглого.

Той відповів, що й справді почувається трохи недобре. Хоч це було брехнею, бо насправді йому з голови не йшов росіянин, лист і перстень, що, лежачи в кишені жилета, легенько тиснув під ребра. А ще Фелікса розпікав сором, оскільки він уперше робив щось за спиною свого наставника.