Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

Кава трохи збадьорила, і коли в двері постукав санітар, Краут почувався значно краще. Він вхопив список пацієнтів і вийшов у коридор. Санітари стовбичили під стіною, мов два големи, не кажучи ані слова й дивлячись прямо перед собою. Без сумніву, їм також понад усе хотілося спати.

– Ну гаразд, панове, – ​ніби переконуючи їх у необхідності цієї справи, промовив асистент, – ​хутко пройдемося і знову по своїх норах.

Після цього рушив уздовж лікарняного коридору, ледь-ледь освітленого тьмяним електричним світлом. Більшість пацієнтів спали, дехто мовчки сидів на ліжку й розглядав стіну перед собою, ще один стиха вів монолог. Загалом, як подумав Краут, ніч мала бути спокійною.

Підходячи до палати під номером 28, асистент сповільнив крок, щоб відшукати у списку пацієнта, який утримувався там останні два місяці. Його історію хвороби доктор Ріцке тримав у своєму кабінеті, жодного разу не показавши її Феліксу, а в обхідних списках він значився тільки як «Яша, росіянин, 43 роки». У примітках вказувалося, що пацієнт спокійний і погано говорить німецькою. Як він сюди потрапив і чи довго тут пробуде, асистент також не знав.

Відхиливши металеву стулку на дверях, Краут зазирнув усередину палати. Перше, що він помітив, – ​там було ввімкнено світильник, хоча в цю пору хворим заборонялося ним користуватись. Режим, як стверджував доктор Ріцке, був украй важливим для пацієнтів, тож після одинадцятої їм дозволявся лише невеличкий нічник над ліжком. Сам Яша, худий змучений чоловік з підстриженою борідкою, сидів за столом, поклавши перед собою книжку. Побачивши у прорізі дверей обличчя Краута, він махнув рукою, запрошуючи того всередину.

– Відімкніть двері, – ​наказав Фелікс санітарові, що носив на поясі чималу в’язку з ключами. – ​Цьому пацієнтові щось від мене потрібно.

Голем у білому халаті неохоче підкорився. Відчинивши двері, він спершу зайшов до палати сам, а тоді впустив туди Краута. Фелікс уперше чітко й при світлі побачив цього пацієнта. Вдень доктор Ріцке відвідував його сам, а вночі Яша зазвичай слухняно спав, не створюючи черговим жодних проблем.

– Уже пізно, – ​лагідно заговорив до пацієнта Фелікс, – ​вам слід погасити світильник.

– Прошу вибачення, пане лікарю, – ​відповів той, – ​я залишив його тому, що хотів з вами порозмовляти.

Росіянин і справді говорив з акцентом, але назвати його німецьку поганою аж ніяк не випадало.

– Зі мною? – ​здивувався Фелікс. – ​Можливо, з доктором Ріцке?

– Ні, саме з вами, – ​наполіг Яша.

– Але ми не знайомі.

– Чому ж? У вас є моя історія хвороби, а я бачив вас кілька разів під час прогулянки. Хіба цього замало для знайомства?

Асистент уважно придивився до співрозмовника. Той відповів йому таким самим прискіпливим поглядом чорних дещо запалих очей. Над очима й різкою дугою брів височіло широке аристократичне чоло. Волосся гладко зачесане назад. Щоки акуратно виголені рівно до того місця, де починалася акуратна борідка. Губи тонкі й бліді. Міцно стиснуті, мовби зі страху сказати зайвого.

– Помиляєтесь, я не бачив вашої картки, – ​відповів Фелікс, – ​доктор Ріцке тримає її в себе й особисто займається вашим лікуванням. «Та чи хворий він? – ​одразу ж подумав асистент. – ​Якщо це так, то я не здоровіший за нього».

– І все-таки я проситиму вас про розмову, пане лікарю. Повірте, справа дуже важлива, – ​запевнив Яша. – ​Будь ласка, наодинці.

– Стосується вашого здоров’я?

– Впевнений, що так, – ​кивнув той.

Фелікс озирнувся на санітарів. На їхніх кам’яних обличчях читався сумнів і стійке бажання забрати звідси Краута, забратись самим, захряснути двері палати й завалитися спати до наступного обходу.

– Гаразд, – ​погодився Фелікс, – ​якщо вам потрібна допомога, то я не маю права відмовити. ​Почекайте за дверима, – ​наказав він големам.

Ті знехотя, весь час зиркаючи на Яшу недобрими очима, підкорилися.

Лишившись з асистентом сам на сам, росіянин якийсь час мовчав, мовби збираючись з думками. Краут сів на стілець навпроти нього, пильно стежачи за мімікою і найменшими рухами пацієнта. Подумки він перебирав усе можливе, що могло б хвилювати цього Яшу. Врешті той заговорив:

– Мені потрібна допомога, пане Крауте.

Слова Яша вимовляв притишено й обережно, час від часу поглядаючи на двері, за якими стояли санітари. Здавалося, йому дуже не хотілося, щоб ця розмова досягнула їхніх вух.

– Звісно, – ​відповів Фелікс, – ​для цього існує клініка…