Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

Фелікс загасив цигарку й виклав на стіл пів марки за сніданок. Підвівся, вдячно кивнув на прощання кельнеру, одягся й вийшов на вулицю. На вулиці було похмуро й трохи вітряно, тому асистент одразу ж підняв комір плаща й глибше насадив на голову капелюха. Попри те що був уже квітень, весною в місті навіть не пахло. На узгір’ї, біля руїн Старого Замку [8] Старий Замок (нім. Altes Schloss ) – відомий також як замок Гогенбаден. Архітектурна пам’ятка поруч Баден-Бадена, датована XII ст. , лежав сніг і, судячи з погоди, пролежить там ще довго.

Вузьким брукованим провулком, що незручно звивався вгору, чоловік вийшов на залюднену Фрідріхштрассе, де, тримаючись хідника, щоб не потрапити під екіпаж або під колеса якого-небудь автомобіля, пройшов кількасот метрів до повороту на Вердерштрассе. Тут, неподалік від міського парку, височів чотириповерховий розкішний готель «Під золотим оленем», найстаріший і найдорожчий у Бадені.

Швейцар відчинив перед ним двері, проте якось недбало, вочевидь тому, що не мав жодної надії отримати від Фелікса чайові. Той зі свого боку, звісно, й не збирався давати йому ані пфеніга . Обмінявшись з ним холодними поглядами, Краут зайшов у вестибюль.

Інтер’єр зблиснув перед ним світлом і розкішшю, золотом і велетенськими картинами у коштовних рамах, гладким мармуром і товстезними колонами, поміж якими на підвищенні, наче вівтар в античному храмі, знаходилася стійка рецепції.

Роль жертовних ягнят, схоже, дісталася двом рецепціоністам, які, завмерши й не сміючи вимовити ані слова, вислуховували істерику якоїсь мадам. Її чоловік стояв позаду, чи то підтримуючи дружину, чи то разом з адміністраторами чекаючи, коли в неї скінчаться запаси жовчі. Іноді він ніжно брав її за лікоть і лагідним голосом промовляв щось російською, проте щоразу вона жестом наказувала йому не втручатися. Кричала вона французькою, час од часу зупиняючись, щоб набрати в легені повітря і підібрати потрібне слово. Фелікс не знав французької, тому нічого не розумів. Бідолахи за стійкою, найпевніше, воліли б не знати французької, щоб також не розуміти.

Фінал цієї сцени виявився доволі яскравим і несподіваним. Дама вигукнула останню свою фразу якось надто голосно й натужно, від чого заточилася назад і впала просто на руки чоловікові.

– Дивіться, що ви зробили, негідники! – ​замість неї вигукнув той.

Фелікс уже хотів кинутися на допомогу, проте побачив, що дама встояла на ногах, хоч вигляд мала виснажений. Чоловік простягнув їй флакон із ароматичною сіллю, після чого, гнівно зиркаючи в бік рецепції, повів її до сходів. Щойно вони пропали з виду, як адміністратори за стійкою зітхнули з полегшенням і одночасно взялися витирати хустинками зволожені лоби. На Фелікса вони не звертали жодної уваги, аж поки той не підійшов достатньо близько. Один із них був зовсім молодим, мав не більше двадцяти років. Інший – ​старший, з рівною поставою і дещо манірними рухами. Обидва зміряли гостя поглядом, намагаючись, видно, одразу зрозуміти, хто він і що йому треба.

Фелікс вирішив усміхнутися.

– Ну вона й істеричка, – ​співчутливо сказав він.

– Це ще мадам Панфілова не надто сердита. Ви й уявити не можете, що тут відбувається, коли в неї по-справжньому поганий настрій, – ​відповів молодший.

Старший колега кинув на нього суворий погляд, і той замовк, винувато опустивши очі.

– Чим можемо служити, шановний пане? – ​звернувся він до Краута.

Голос цей чоловік мав рівний, слова вимовляв чітко, з підкресленою штучною приязню.

– Я шукаю одного російського вельможу, – ​сказав Фелікс, – ​він зупинився у цьому готелі.

Тепер навіть старший адміністратор не стримав усмішки.

– Добродію, – ​мовив той, – ​у нас майже всі номери займають російські вельможі. Чи не могли б ви назвати його ім’я?

– Звісно… – ​відповів Краут, сам дивуючись зі своєї недалекоглядності. – ​Це граф… граф Орлов.

Рецепціоніст, схоже, зрозумів, про кого йшла мова.

– Його світлість повинен був прибути на світанку. Одну секунду, я перевірю в списках.

Він рушив до прочинених дверей за стійкою, й було чути, як десь у сусідньому приміщенні чоловік перегортав невидимі сторінки.

– Чого та мадам збісилася? – ​пошепки запитав Фелікс у молодшого, скориставшись нагодою.

– Не подали в номер кав’яру, – ​так само пошепки відповів йому рецепціоніст. При цьому він скорчив таку серйозну міну, ніби йшлося про справді страхітливий злочин, за який ще сьогодні його привселюдно стратять. Фелікс розтулив рота, щоб запитати більше, але не встиг, бо тієї ж миті з журналом у руках повернувся старший.