Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

– Так і є, – ​на ходу говорив він, – ​граф Орлов поселився сьогодні ще перед восьмою і просив за жодних обставин не турбувати його аж до вечора.

На цих словах адміністратор категоричним рухом закрив свої списки.

– Я маю для нього листа, – ​сказав Фелікс.

– Ви чули: «За жодних обставин», – ​повторив старший. – ​Мені шкода. Навідайтеся сюди десь після сьомої.

«Найпевніше, доведеться шукати його в клубі», – ​подумав Краут і, подякувавши, рушив до виходу. Там знову наштовхнувся на швейцара, який цього разу вирішив не відчиняти перед ним дверей. Фелікс прочинив їх сам, зійшов зовнішніми сходами і неквапно рушив тією самою Фрідріхштрассе, яка привела його до готелю.

Йдучи тепер у протилежний бік, асистент Краут намагався вигадати, як убити час аж до сьомої. Приємний ефект від випитої чарки потроху вивітрювався, і на зміну йому знову приходила їдка втома від безсонної ночі. Можна було повернутися до кнайпи й випити ще, проте Фелікс побоювався сп’яніти. Краще вже потім, коли віддасть тому графові листа і побуває у ювеліра…

Раптова думка, що промайнула у стомленій голові, повернула Феліксу добрий гумор: до ювеліра він може піти просто зараз! Звісно, пасувало б зробити це після виконаної роботи, але що складного в тому, щоб передати комусь листа? До того ж ввечері ювелірні крамниці вже зачинені, й доведеться чекати до наступного ранку. А в нього грандіозні плани ще на сьогодні.

Підбадьорений цими роздумами, Краут вирушив на Кайзерштрассе, де була найбільша в місті ювелірна крамниця Вайсманна. Йти було недовго, проте чоловіка раптом охопило таке хвилювання, що він мусив зупинитись і закурити. Несподівано йому здалося, що за ним стежать. Пильнують кожен його крок ще, мабуть, від кнайпи… Викуривши одну цигарку, він одразу ж запалив другу, одночасно намагаючись себе опанувати. «Ніхто не знає, що в мене в кишені. Ніхто не знає, куди я йду…» – ​переконував він себе, одночасно вдаючи байдужого перехожого, який просто зупинився покурити й порозглядати Кургауз [9] Кургауз (нім. Kurhaus ) – будинок дозвілля. Місце, де проводяться розважальні заходи, концерти тощо. навпроти.

– Треба попросити доктора Ріцке ставити мені менше нічних чергувань, – ​пошепки сказав він сам до себе, – ​від них в мене нерви, як у параноїка…

Коли сяк-так вдалося заспокоїтись, асистент рушив далі. Докладаючи, щоправда, чимало зусиль, аби не озиратися кожної хвилини.

Крамниця Альберта Вайсманна розташовувалася поруч із міським казино в самому центрі Бадена. Розміщення це виявилося досить вигідним. Власник часто затримувався в ній до ранку, знаючи, що десь після півночі можна сподіватися візиту якого-небудь азартного невдахи, котрому негайно треба продати якусь свою коштовність, аби за отримані гроші спробувати відігратись.

Про Альберта Вайсманна ходили різні чутки. Подейкували, що свій ґешефт він розпочав понад тридцять років тому з того, що завозив дешеве золото з російського Уралу. Відстань у тисячі миль він раз або двічі на рік долав самотужки, не покладаючись на посередників та не беручи собі спільників. Довгі роки він уникав грабіжників, підкуповував митників і терпів усі дорожні негаразди, аж поки одного разу ледь не загинув у пащі ведмедя. Звір підстеріг його і напав, коли ювелір пішки йшов до залізничної станції. Як завжди, сам, звично не довіряючи жодній людській душі в цілому світі. Врятував його мисливець, що вистрілив у тварюку з відстані ста кроків і, на щастя, не промахнувся. Розповідають, що вдячний Вайсманн віддав мисливцеві все, що мав у торбі й кишенях, залишивши собі тільки гроші на дорогу. Повернувшись до Бадена, чоловік вирішив так далеко більше не їздити. Та й узагалі не виїжджати далі рідного міста, тим більше, що золота за ці роки трохи назбирав. Якраз вистачило, щоб купити в збанкрутілого аптекаря його аптеку й облаштувати там ювелірну майстерню, а потім і крамницю.

Втім, за короткий час поповзли чутки, що Вайсманн знайшов у аптечній пивниці забуту алхімічну лабораторію і з допомогою того-таки аптекаря-банкрута навчився перетворювати бронзу на золото, а вугілля – на діаманти. Олії у вогонь підлила звістка про наглу смерть аптекаря. Він начебто вкоротив собі віку за допомогою міцної конопляної мотузки і малярської драбини, що стояла в його коморі бозна-скільки часу без діла. «Не інакше, як Вайсманн звів зі світу спільника, щоб той не вибовкав їхні секрети», – ​говорили підозріливі містяни. Поліція навіть завела справу й узялася до розслідування, втім, жодної таємної лабораторії у ювелірній крамниці слідчі не виявили (хоча ретельно шукали), та й версія про причетність Вайсманна до смерті аптекаря не знайшла жодного підтвердження. Зате з’ясувалося, що боргів у покійника лишилось, як у собаки бліх, і кредитори писали йому довгі листи подекуди з досить відвертими погрозами.