Богдан Коломийчук - Експрес до Ґаліції

Розслідування закінчилось, і хоч репутацію Альберта Вайсманна було добряче зіпсовано, клієнтів йому не бракувало. Насамперед тому, що майстром він був непоганим і працював на совість.

Феліксові, звісна річ, були відомі ці чутки. Проте, як людина раціональна, вірив він тільки в те, що могло бути правдою. Зайшовши до крамниці, він зняв капелюха й привітався з господарем. Той сидів за велетенською дерев’яною рахівницею, цілковито заглиблений у розрахунки. Почувши, як рипнули двері, підвівся й рушив назустріч відвідувачу.

Вайсманн був невисокого зросту сивий чоловік з уважним, проникливим поглядом. Обличчя мав злегка жовтуватого кольору, а зморшки різкі, як лінії на контурній карті. Зовнішність його здавалася малоприємною, а проте заговорив ювелір приязно, мовби Краут був тут частим гостем.

– Вітаю, молодий чоловіче, – ​сказав ювелір, знімаючи зі свого гострого носа делікатні окуляри в дротяній оправі. – ​Чим можу допомогти?

– У мене є дещо… – ​почав Краут. – ​На продаж, якщо ваша ласка.

– Он як, – ​посерйознішав господар. – ​Що ж, показуйте. Подивимося, чи воно мене зацікавить.

Фелікс озирнувся на двері, мовби побоюючись, що за ним міг зайти ще хтось, а тоді дістав з кишені перстень. Ювелір насадив окуляри на носа й, узявши коштовність до рук, уважно до неї придивився. Розглядав кілька хвилин, а тоді перевів погляд на гостя.

– Отже, на продаж? – ​перепитав Вайсманн.

Клієнт ствердно кивнув.

Господар повернув йому персня, швидко підійшов до дверей і замкнув їх на ключ.

– І скільки ви хочете? – ​мовив ювелір, повернувшись на попереднє місце.

– Рівно стільки, скільки він коштує, – ​по-діловому відповів асистент.

– Він коштує чимало, молодий чоловіче. Зізнаюся, я стільки не маю. Тобто не маю тут, в крамниці… Але викупити його у вас готовий.

Він задумався на кілька хвилин, заклав руки за спину й кілька разів пройшовся вздовж крамниці. Фелікс затамував подих, стежачи за ним і дослухаючись одночасно до цокання годинника на стіні. Під годинником одна біля одної стояли книжкова шафа і засклена вітрина, де лежали прикраси. Далі було облаштовано робоче місце майстра: масивний дубовий стіл, заставлений вагами, скриньками з інструментами, кількома записниками, чималою лінзою на підставці й двома лампами. Одна була гасова, інша – ​швидше за все, електрична.

– Зробімо так, – ​зупинившись, сказав ювелір. – ​Частину грошей, а саме п’ять тисяч марок, я видам зараз. На решту ж суми напишу боргове зобов’язання. У ньому буде сказано, що я повинен повністю з вами розрахуватися не пізніше, ніж за два тижні. Рівно стільки часу мені знадобиться, аби отримати необхідні кошти в банку. Що скажете?

Він пильно глянув на співрозмовника, ніби оцінював вартість і його самого.

– П’ять тисяч марок, – ​повторив Фелікс, – ​а решта суми – ​це скільки?

Асистент нетямився від щастя, проте боявся це показати й удавав із себе прискіпливого продавця.

– Решта суми – ​це ще десять тисяч, – ​відповів Вайсманн.

Феліксу перехопило подих.

– Згода, – ​вимовив гість.

Мабуть, він сказав це занадто поспішно й охоче, бо ювелір посміхнувся і на якийсь час зник у себе в комірчині. Чути було, як господар відмикає важкий замок, відчиняє двері сейфу, відраховує потрібну кількість купюр і знову надійно замикає свій сховок. Коли повернувся до гостя, то обличчя мав почервоніле, ніби вся ця процедура вартувала йому значних зусиль.

– Ось, можете перерахувати, – ​сказав він, простягаючи Феліксові акуратний паперовий згорток.

– Немає жодної потреби… – ​хотів заперечити той, але Вайсманн його перебив:

– Гроші люблять порядок, тишу і добру лічбу. Крім того, я міг випадково відрахувати вам більше… Перераховуйте, а я тим часом помилуюся своїм новим надбанням. Ви дозволите? – ​ювелір простягнув руку.

– Звісно, – ​відповів Фелікс, віддаючи йому перстень, – ​він тепер ваш.

– Саме так… – ​якимось хижим голосом промовив господар, сідаючи за свій стіл. – ​Тепер мій.

Чоловік увімкнув електричну лампу й підніс коштовність до лінзи. Уважно роздивившись її з усіх можливих ракурсів, ювелір ствердно промовив щось сам до себе й узявся писати боргове зобов’язання. Тривало це близько чверті години, аж доки врешті Вайсманн широко розписався під текстом, а поруч з підписом поставив печатку. Потім зачекав ще зо дві хвилини, аби висох атрамент. Далі підвівся й приніс документ Феліксу. Той взяв його й перечитав текст. Усе там було так, як і говорив ювелір: решту грошей, тобто десять тисяч марок, він обіцяв віддати Крауту не пізніше полудня 23 квітня 1906 року. Залишалося тільки потиснути один одному руки і попрощатися, що вони і зробили.