Ксения Цыганчук - Кривавими слідами

– Власто, ми тільки недавно виїхали на зміну, – спробував заперечити коп.

Та одного тільки погляду на Власту вистачило, щоб зрозуміти: зараз ніщо не змусить цю жінку змінити думку.

Вівторок, 29 січня 2019 року. 11:43

«Та коли ти заберешся звідси?» – дратувалася подумки Власта.

Вони вже двадцять хвилин переконували колишнього співмешканця заявниці покинути її квартиру. Власта переймалася тим, що Андрій скоро має їхати до Чернівців. Мусили будь-що встигнути до нього, аби перевірити важливу інформацію. Патрульна кинула оком на Валентина і відразу втямила: він теж нервує. Звісно, якщо те, що вони підозрюють, виявиться правдою, можна вважати, справа Вітторіно набуває докорінного повороту.

– Ви зареєстровані в цьому помешканні? Покажіть ваш паспорт, будь ласка, – попрохав Валентин.

Наразі вони з Властою стояли при вході на кухню. Саме тут розмістився чоловік років тридцяти, вимагаючи свої права. Коридор та кухня у квартирі були тьмяно освітлені. Навіть світло крізь брудні вікна в кухні потрапляло, здавалося, неохоче. Брак освітлення пригнічував Власту.

– Не ношу із собою паспорт, – озвався.

– Пані, цей чоловік має реєстрацію у вашому помешканні? – звернулася патрульна до невисокої русявої жінки, так само років тридцяти. – Власта навіть не сумнівалася, що ця жінка зловживає алкоголем, хоч зараз і не напідпитку. Так само, як і її колишній співмешканець. Так само, як і її мати, котра вийшла на хвильку з кімнати і слізно вимагала, щоб патрульні примусили цього чоловіка піти звідси назавжди.

– Ні, він не зареєстрований. І ніколи не був, – додала заявниця.

Вона стояла позаду патрульних у домашньому халаті. На босу ногу взуті теплі капці. Патрульна уважно роздивилася крихітний коридор (квартира знаходилася в «брежнєвці»). Судячи з дитячого одягу, що купою висів на вішалці, ця жінка має двох маленьких дівчаток. Скоріше за все, молодших класів.

– Я маю право тут перебувати. Я батько, – відволік Власту від думок чоловік із кухні. – І я тут живу.

– Не живеш ти тут! – обурилася заявниця. – Він не живе тут, шо ви його слухаєте? – звернулася до патрульних.

– Пані, я вас дуже прошу, – якомога спокійніше звернулася до неї Власта, – давайте без скандалів. – Патрульна поправила бронік. Вона терпіти не могла їх носити, та на виклики про сімейне насильство вони зобов’язані їх одягати.

– Як же він сьогодні тут опинився, якщо не проживає тут? – поставив цілком логічне запитання патрульний.

– Та ми вночі повернулися потягом із Карпат. І вночі ти була довольна, хіба нє? – гукнув він до жінки.

– Давайте ви не будете нам тут розповідати подробиці вашого інтимного життя, – попрохала Власта.

– Я вас дуже прошу, заберіть його, – благально звернулася заявниця до копів. – Він мене так побив минулого разу, що в мене струс мозку був. А минулого року ніс мені зламав. Я зібрала всі його речі. Нехай іде, – кивнула головою в бік вхідних дверей.

Власта непомітно зиркнула на годинник. Важко зітхнула: Андрій просив не запізнюватися.

– Я нікуди звідси не піду. Я переживаю за дітей! – уперто стояв на своєму чоловік.

– Що з ними? Де вони? – суворо запитав Валентин.

– Діти в школі, – замість співмешканця відповіла жінка. – Усе з ними добре. Хай не вигадує! Це я маю боятися, коли він поряд із ними.

– На яких підставах ви боїтеся за дітей? Які причини? – поставив наступне запитання Валік.

– Вона погано їх виховує, погано на них впливає.

– Та хай не бреше! – знову втрутилася заявниця і знову на підвищених тонах.

– Заспокойтеся обоє! – зупинила відразу Власта можливу сварку. Відтак звернулася до чоловіка: – Якщо ви вважаєте, що до ваших дітей погано ставляться, зверніться до ювенальної поліції.

– Якої? – не второпав чоловік.

– Ювенальної, – повторив Валентин. – Це поліція, яка розглядає скарги, подібні вашій. А зараз дуже прошу, покиньте це приміщення. Інакше ми будемо змушені заарештувати вас. Якщо ви тут не зареєстровані, ваше перебування у квартирі проти волі господині – незаконне. – Валентин рішуче потягся до кайданків. – То що будемо робити? – строго запитав.

– До ювенальної поліції, кажете?

– Так, – спокійно відповів Валентин, та руку від браслетів не прибрав.

– Ну гаразд, – важко зітхнувши, відповів чоловік. Підвівся. Він удавав, що то його власне рішення піти звідси. Однак патрульні цілком розуміли, що чоловік злякався арешту.

Повільно вийшов до коридору і почав одягатися. Із-під лоба поглянув на співмешканку, потім на копів. У той же час патрульні ні на мить не зводили з нього очей, готові до будь-якого перебігу подій. У своїй роботі вони прекрасно розуміли, що від людей можна чекати будь-чого. Навіть від самих заявників. Повільно (що примушувало Власту просто божеволіти від нетерплячки) чоловік одягнувся.