Ксения Цыганчук - Кривавими слідами

– Ми познайомилися вже давно, – тим часом продовжував розповідати, намагаючись не зважати на неприємний факт. – Я навчався з його племінником в одній групі у Водному. Я тоді ще був геть зеленим, – Бойко усміхнувся, очевидно згадуючи себе у той час. Відпив ковток віскі. Щойно він налив собі другу порцію. Слідчий усвідомив, що чоловіка серйозно щось турбує. Без сумніву, для Бойка ця склянка вже не друга. Хоч п’яним той не виглядав.

Скляр ковтнув слину. Так, від Black Label він би не відмовився. Та не зараз.

– Як сталося, що саме ви познайомили їх із пані Волошко?

Одночасно з бесідою Єгор не втомлювався непомітно роздивлятися квартиру. На перший погляд – нічого особливого. Звичайне помешкання молодої сім’ї. Місцями трішки неакуратно, але хіба в інших не так? У кріслі навряд чи може бути захована зброя. Просто нема де. А от на тілі Бойка… Господар квартири натягнув джинси і пом’яту білу футболку, що визирала з-під напівзастебнутого блискавкою короткого жакета. Скидалося на те, що він і справді вдягався поспіхом. Тільки от нащо йому той жакет, якщо в квартирі душно? Скляр залюбки б зняв куртку і залишив у коридорі (як пропонував Бойко), якби не пістолет у кишені. Ще трохи, і тіло почне вкриватися потом. Та краще так, ніж наражати себе потенційно на небезпеку. З іншого боку, обидві руки господаря помешкання на видноті. Тож поки можна не перейматися. Скляр розслабив праву руку, випустив пістолет і дістав правицю з кишені.

– Мені зателефонував Васька. Це племінник Базилюка, про якого я вам казав, – уточнив. – Йому було відомо, що я знаюся з адвокатами. Іванка ж бо закінчувала юридичний.

– А хіба в Базилюка не було власних хороших досвідчених адвокатів? – здивувався Єгор.

Не втримавшись, він зняв верхній одяг і акуратно поклав біля себе. Так, щоб у разі чого швидко вийняти пістолет зі сховку.

– Я повішу, – Бойко схопив куртку, немов тільки і чекав цього. Перш ніж Скляр зміг заперечити, господар квартири вже вийшов у коридор, а за мить повернувся без одягу.

Слідак скривився, та не став заперечувати. «Урешті-решт, пристрелити поліцейського у власній квартирі, то надто сміливо», – заспокоїв себе.

– І що з того? – на ходу продовжував відповідати Бойко. Повернувшись, він знову сів у крісло і взяв до рук віскі. – Завдяки його власному досвідченому адвокатові він потрапив у тюрму. Віталіні довелося витягати його звідти. – Знову ковток віскі. – Ні, ви не подумайте, я не виправдовую Костю, проте якщо судити про вправність захисника, то його адвокат не зміг виправдати надії, які на нього покладалися.

Скляр із розумінням кивнув. Зараз йому було начхати на ту, колишню справу. Слідчий намагався втямити, чи подив Бойка був щирим, коли він дізнався, що Базилюка вважають винним у вбивстві його найкращого приятеля.

– Але щоб убити… Ви точно впевнені? – тим часом кинув стурбований погляд на поліцейського Бойко.

Сірі очі Бойка вп’ялися в слідчого. Так, немов чоловік намагався зрозуміти все, що відомо поліцейському в цій справі. Незважаючи на його вік (лише близько сорока), у Бойка навколо очей зібралося чимало зморщок, а на скронях уже посивіло волосся. Як не дивно, це все додавало чоловікові поважності. «Такий тип подобається жінкам», – подумалося слідчому. А плюс гарна фізична форма… тож можна не сумніватися в його успіхові серед дам. «Качок» – здогадався Скляр, уявляючи, як той щодня ковтає протеїн, аби наростити м’язи.

Бойко прекрасно грав свою роль, але того, що коїться всередині, приховати від Скляра не міг. Слова та інтонація передавали непідробний подив і навіть тривогу, однак очі засвідчували протилежне: презирство та… страх перед поліцейським?

Ні, не страх. Боягузтво.

А від боягузів можна чекати будь-чого.

«Старається. Хоче, аби я повірив, що він вражений смертю Вітторіно», – зробив остаточний висновок Скляр.

– На жаль, точно, – Єгор удав, ніби вірить Бойку.

– Мені важко в це повірити, – скрушно похитав головою той. Великим ковтком допив спиртне, та посуд так і не поставив на стіл.

Запанувала тиша. Бойко крутив у руках келих і мовчав. Про щось замислився. Підніс склянку вгору. Роздивився, як крізь неї переломлюється світло. Скляр не хотів переривати хід його думок. Слідчий просто чекав, що буде далі.

«Посуд допомагає йому, – зрозумів Єгор, – якщо він поставить склянку, то не знатиме, куди подіти руки. І тоді стане видно, як сильно він нервує».

Скляр неспокійно посунувся, та відразу примусив себе заспокоїтися. Його дратувала думка, що вони мають обличчя виконавців убивства, але не можуть їх упіймати. Ще більше виводило із себе те, що не може зрозуміти, хто в біса замовник.