Ксения Цыганчук - Кривавими слідами

– Ну, як вам відповісти, – суддя зняв окуляри, потер втомлені очі й одягнув окуляри знову. – Спершу ця жінка, себто Ілона Вітторіно, мені зовсім не сподобалася. Так, я не заперечую…

Розмову перервав дзвінок на робочий телефон. Поки суддя відповідав, Власта роздивилася кабінет. Як завжди в державних кабінетах подібного типу, фото президента в рамці, прапор на стіні й дорогі меблі. Але загалом кабінет виглядав скромно. Жінка подивувалася: очікувала більш розкішної обстановки. Кинула непомітний погляд на Скляра. Слідак теж уважно вивчав місце свого перебування. Вона вже давно помітила це в нього: де б він не був, зосереджено вивчав це місце, а також людей, із якими спілкувався. Із людьми він завжди звужував очі й пильно вивчав. Не вельми приємно, коли тебе так роздивляються, як це робить він. Звісно, звичайній людині, не з поліції, його дії навряд чи помітні, та коли знаєш про цю звичку поліцейських, то легко розпізнаєш.

Подумки Власта тріумфувала: вона прекрасно розуміла, як дратується Скляр через те, що вона зараз із ним. Однак він не зможе її позбутися. Точніше, не захоче. Йому вдалося взяти робочу автівку, а оскільки кермувати Скляр поки не в змозі, це робитиме для нього Власта.

– Спершу Ілона Вітторіно мені не сподобалася, – продовжив суддя щойно завершив розмову телефоном, – так само, як і її кузен. Але пізніше я перейнявся цією ситуацією. І був якось більше на боці дружини. Брат її теж, хоч на перший погляд, мудак… Даруйте за подібні висловлювання, – суддя глянув на Власту.

– Нічого, усе добре, – патрульна всміхнулася, і Скляр укотре подивувався, наскільки вона гарна, коли посміхається.

– Але мені сподобалося, як він турбується про сестру, – суддя розповідав без поспіху, голос його заколихував Власту. Його манера говорити нагадувала їй дідусеву. Тільки от дід уже давно помер… – Вони справді сім’я. Сім’я справжня – це що? Це підтримка в будь-якій ситуації.

– То ви кажете, що репутація Волошко бездоганна, – змінив тему Єгор.

– Бездоганна. Як професіонала. Як людина – вона стерво… Тільки ви ж розумієте, я вам цього не казав…

Скляр та Власта мовчки погодилися.

– Але спеціаліст вона чудовий.

П’ятниця, 25 січня 2019 року. 18:20

– То ви завтра на пост заступаєте? – поцікавився Скляр, ніби між іншим.

«Падло, – подумала Власта. – Чекає не дочекається, поки здихається мене». Уголос відповіла цілком спокійно і миролюбно:

– Сьогодні ввечері.

– Сьогодні ввечері? – Скляр навіть не приховував радощів. Майже відразу додав: – Ну тоді я вас відпускаю, Власто. Вам потрібно відпочити перед зміною, – слідчий повернувся обличчям до патрульної.

На мить їй здалося, що він збирається потиснути їй руку на прощання. «Ще б “Зичу здоров’я!” побажав!»

Щойно вони завершили розмову з адвокатом Ілони Вітторіно. Кожен із них залишився помітно розчарованим: нічого нового вони в цієї пані не дізналися. Звісно, після того, як довідалися про знайомство Артема Бойка з Базилюком, першою думкою було відвідати саме цього чоловіка. Та з адвокатом Вітторіно вже була домовлена зустріч. Жінка просила не баритися, оскільки ввечері відправлялася до Львова. Наступного дня в неї там заплановане слухання.

Власта востаннє кинула погляд на офісний центр, у якому винаймала приміщення така собі Ірина Голомбаш, адвокат дружини Вітторіно. Один із численних у їхньому місті. Зараз мода будувати саме офісні центри. «Ну і торгові», – зазначила подумки. Так і не давши можливості Скляру потиснути їй руку і побажати «Зичу здоров’я!», патрульна скочила в машину.

– Боже, як тут тепло, – не втрималася від коментаря.

На вулиці хоч і підвищилася температура, та це зовсім не відчувалося. Навпаки. Сирість і мокрий сніг убивали будь-яке бажання знаходитися на вулиці. Скляр сів у машину поряд.

– Я не втомилася, – як завжди спокійно, заявила Власта, притлумлюючи бажання послати рудого задаваку куди подалі. – Тим паче, як ви без мене? Із пораненою рукою, – кивком голови вказала на досі перев’язану і зігнуту в лікті ліву кінцівку.

Скляр скривився, наче з’їв лимон. Власта ж подумки не стрималася й розреготалася. Якби ж то вдавалося частіше його обламувати!

– Завезу вас до Бойка і поїду, – сухо відповіла (довелося-таки порадувати Скляра). – У нас шикування о сьомій.

– Оу! Ясно! – йому відразу стало легше. Нарешті, можна буде лишитися самому. Тільки от шкода, що і без машини зостанеться.