Ю Несбё - Поліція

Столе почув, як прийшов і від’їхав ліфт. Аж тепер він згадав мелодію. Він нещодавно прослухав «Dark Side of the Moon», щоб спробувати знайти якийсь зв’язок зі снами Пола Ставнеса. Пісня називалася «Brain Damage». [10] «Ушкодження мозку» ( англ .). І співалося в ній про божевільних, які живуть у траві, у передпокої — загалом, поряд із нами.

Ґвалтівник.

Убитих поліцейських не ґвалтували.

Звичайно, він міг не виявляти особливої цікавості до цієї справи і сплутати вбивство поліцейських із злочинами, що раніше сталися в тих місцях. Або ж він просто думав, що усі серійні вбивці — неодмінно насильники. Або ж він фантазував про вбитих поліцейських, що, ймовірно, підкріплювало теорію про пригнічену гомосексуальність. Мабуть.

Рука Столе Еуне завмерла на місці, і він із подивом виявив, що вона тяглася до краватки.

Антон Міттет сьорбнув кави й подивився на чоловіка, що спав на лікарняному ліжку. Хіба він не повинен зараз відчувати радість? Оту радість, про яку Мона сказала: «Одне з маленьких звичайних див, заради яких варто бути медсестрою». Звичайно, добре, що коматозний пацієнт, котрий, на загальну думку, балансував на межі смерті, несподівано передумав, став видиратися з цього жахливого стану й опритомнів. Але людина на ліжку з блідим, майже безкровним обличчям нічого для нього не значила. Єдине, що мало значення, — роботі скоро настане кінець. Звичайно, їхнім стосункам не обов'язково мав теж наставати кінець. Останні кілька годин вони у будь-якому разі провели не тут. Більше того, тепер їм більше не потрібно було турбуватися, чи помітять колеги ніжні погляди, якими вони обмінювалися кожного разу, коли вона входила в палату і виходила з неї, надто довгі бесіди, що завжди різко переривалися при появі інших людей. Але в Антона Міттета було тяжке відчуття, що саме це було передумовою їхніх стосунків. Секретність. Протизаконність. Напруга від того, що можеш бачити, але не можеш доторкнутися. Необхідність чекати, таємно зникати з будинку, пригощаючи Лауру черговою порцією брехні про додаткове чергування, яку йому було все легше вимовляти, але яка заповнювала усі його дихальні шляхи й одного разу — він точно знав — обов'язково його б задушила. Він знав, що невірність не додає йому балів в очах Мони, що, цілком можливо, вона уявляє, як одного разу в майбутньому він стане так само брехати їй. Вона розповідала, що у неї вже траплялося так з іншими чоловіками, вони зраджували її. Адже тоді вона була стрункіша і молодша, ніж зараз, отож, якщо він вирішить кинути цю гладку підстаркувату жінку, на яку вона перетворилася, вона не здивується. Він намагався пояснити, що так говорити не слід, навіть якщо вона насправді так думає. Що від цього вона стає тільки страшнішою. Від цього й він стає страшнішим. Це перетворює його на чоловіка, який бере усе, що може. Але тепер він був радий, що вона це сказала. Колись це повинно було закінчитися, і вона полегшила йому завдання.

— Де ти взяв каву? — запитав новий медбрат, поправляючи круглі окуляри і дивлячись, як той читає історію хвороби, зняту зі спинки ліжка.

— Там, у кінці коридору, стоїть кавоварка. Нею користуюся тільки я, але — будь ласка.

— Спасибі, я не п’ю кави, — відповів медбрат.

Антону почулося щось дивне в тому, як він вимовляє слова.

Медбрат дістав з кишені аркуш паперу і став читати:

— Так, що тут у нас? Йому потрібно дати пропофол.

— Я гадки не маю, що це означає.

— Це означає, що він досить довго спатиме.

Антон уважно оглянув медбрата, що проткнув голкою шприца закриту фольгою шийку маленької пляшечки з прозорою рідиною. Медбрат був маленький та щуплавий і зовні нагадував якогось відомого артиста. Не найгарнішого. Але успіху той актор все-таки добився. Він мав здоровезні зуби й італійське прізвище, що абсолютно не запам’ятовується, до того ж Антон уже не міг згадати прізвища медбрата, яке той назвав при знайомстві.

— З пацієнтами, що виходять з коми, завжди складно, — сказав медбрат. — Вони дуже ранимі, і до свідомості їх необхідно приводити дуже обережно. Один неправильний укол — і ми ризикуємо відправити їх знову туди, звідки вони повернулися.

— Зрозуміло, — відповів Антон.

Медбрат пред’явив йому своє посвідчення, назвав пароль і почекав, поки Антон подзвонить черговому й уточнить, чи справді цей чоловік повинен чергувати в цей час.

— Значить, у вас багатий досвід роботи з наркозом і тому подібним? — запитав Антон.

— Я пропрацював у відділенні анестезії декілька років.