Ю Несбё - Поліція

Процес розпочато. Так вона сказала. Розпочато. Усе, що йому залишалося робити, — це чекати. Від цього він повинен був би заспокоїтися, стати доброзичливішим щодо оточення. Тож чому він увіткнув у Хагена ніж і повернув його в рані? Щоб побачити, як той здригнеться перед смертю? Щоб побачити ще одне обличчя, що страждає, крім того, відображення якого він бачив на поверхні письмового столу? Але скоро усе закінчиться. Тепер усе — в її руках. А коли буде зроблено те, що має бути зроблено, усе стане як раніше. Вони зможуть забути Асаєва, Густо й того, розмови про кого так і не припинялися, — Харрі Холе. Так улаштоване життя, рано чи пізно все забувається, і з часом забудуться навіть ці вбивства поліцейських.

Усе буде як раніше.

Мікаель Бельман захотів було перевірити, чи йому цього хочеться, але вирішив забути про цю ідею. Він і так знав, що хочеться йому саме цього.

Столе Еуне зітхнув. Настав один із тих моментів у курсі терапії, коли йому належало зробити вибір. Він зробив:

— Можливо, у вашій сексуальності є якісь нерозкриті досі сили.

Пацієнт подивився на нього, і в його вузьких очах спалахнула майже непомітна усмішка. Тонкі руки з майже ненормально довгими пальцями піднялися, немов бажаючи поправити вузол краватки над смугастим костюмом, але не стали цього робити. Столе вже раніше спостерігав подібний рух у цього пацієнта, і він нагадував йому про інших його клієнтів, яким вдалося відучити себе від конкретних примусових дій, але не від звичних ритуалів, скажімо, рука, що збирається щось зробити, вчинити незавершену дію, яка сама по собі ще безглуздіша, ніж первинна, недобровільна, але принаймні з’ясовна дія. Це як шрам або кульгавість. Як відлуння. Згадка про те, що ніщо не проходить безслідно, усе якимось чином відкладається у визначеному місці. Як спогади про дитинство. Про людей, яких ти колись знав. Про щось, що ти з’їв, а твоєму шлунку це не сподобалося. Про твої пристрасті. Це як клітинна пам’ять.

Рука пацієнта знову впала на коліна. Він кашлянув і вимовив твердим металевим голосом:

— Дідько, що ви маєте на увазі? Ми що, зараз займатимемося цією фройдистською маячнею?

Столе поглянув на співрозмовника. Краєм ока він дивився сьогодні по телевізору серіал, у якому поліцейські читали усі емоції людей по мові їхніх тіл. Мова тіла — це, звичайно, добре, але зазвичай людину видає голос. М’язи голосових зв’язок і гортані налагоджені так тонко, що можуть формувати хвилі звуків у помітні слова. Коли Столе викладав у Поліцейській академії, він звертав увагу студентів на те, що це саме по собі диво, і на те, що існує іще чутливіший інструмент — людське вухо, здатне не просто розшифрувати такі звукові хвилі, як голосні й приголосні, але й розрізнити напруженість та емоції в голосі того, хто говорить. Що на допитах набагато важливіше слухати, а не дивитися. Що незначне підвищення тону або майже непомітне тремтіння в голосі є важливішими сигналами, ніж схрещені руки, стиснуті кулаки, величина зіниць й усі інші чинники, яким нинішні світила психології надавали величезного значення. На думку Столе, ці чинники частіше збивали слідчих з пантелику й відводили розслідування убік. Так, дійсно, пацієнт, що сидів перед ним, вилаявся, але не це, а передусім тиск на вушні мембрани дав знати Столе, що пацієнт украй розлютився. Зазвичай це не насторожує досвідченого психолога. Навпаки, сильні емоції свідчать про настання переломного моменту в лікуванні. Але проблема цього пацієнта полягала в тому, що усе відбувалося в неправильному порядку. Навіть після кількох місяців регулярних зустрічей Столе не вдалося встановити з ним контакту, добитися близькості й довіри. Насправді терапія була настільки безрезультатною, що Столе подумував припинити лікування або направити пацієнта до одного зі своїх колег. Прояв злості в спокійній атмосфері довіри — це добре, але в даному випадку такий прояв міг означати, що пацієнт ще більше закрився, ще сильніше заглибився у себе.

Столе зітхнув. Цілком очевидно, що він прийняв неправильне рішення, але зараз уже надто пізно, і він вирішив рухатися далі.

— Поле, — мовив він.

Пацієнт звернув його увагу на те, що його ім’я слід вимовляти не як Пауль, а як Пол. І не по-норвезьки — Поль, а з твердим англійським «л», хоча Столе ніяк не міг відчути різниці. Цей факт у поєднанні з акуратно вищипаними бровами і двома маленькими шрамами під підборіддям пацієнта — слідами підтяжки обличчя — підказав Столе, хто такий його пацієнт, у перші десять хвилин їхньої першої зустрічі.