Ю Несбё - Поліція

Але він, звичайно, цього не зробив.

Нащо йому так чинити? Мікаель був його найкращим другом. Його єдиним другом. І чого б Трульс домігся, якби розповів, що Мікаель зараз нагорі, з Ангелікою? Ула могла мати будь-кого з хлопців, тільки було б бажання; але його, Трульса, вона не хотіла. А доки вона разом з Мікаелем, у нього принаймні був шанс знаходитися недалеко від неї. У нього була можливість, але не було мотиву.

Тоді не було.

— Отак добре, друже мій?

Трульс подивився на свою потилицю у круглому дзеркалі в пластмасовій рамці, яке тримав перед ним перукар.

Стрижка терориста. Стрижка терориста-смертника. Він хрюкнув, підвівся і кинув двосотенну купюру на газету, щоб уникнути прямого контакту «рука в руку». Потім Трульс вийшов у березень, що, як і раніше, залишався непідтвердженою обіцянкою весни. Він подивився на будівлю Поліцейського управління. Карантин. Потім попрямував у бік станції метро «Грьонланн». Стрижка зайняла дев’ять з половиною хвилин. Трульс підвів голову і попрямував швидше. Він нікуди не спізнювався. Нікуди. Хоча ні, дещо було. Але для цього багато не потрібно: тільки те, що у нього вже й так було, скажімо, час для планування, ненависть, готовність втратити усе. Він кинув погляд на вітрину одного з азіатських магазинів цього району і переконався, що тепер нарешті він виглядає, як той, ким він є.

Гуннар Хаген сидів, утупившись у шпалери за столом голови поліції і в його порожнє крісло. Він розгледів темнуваті плями, що залишилися від фотографій, які висіли в цьому кабінеті, скільки він його пам’ятав. На знімках були зображені попередні начальники поліції, котрі мали надихати нинішнього, але Мікаелю Бельману, звичайно, вони були не потрібні. Не потрібний йому був і прискіпливий погляд інквізитора, яким колишні голови відділів часто винагороджували своїх наступників.

Хаген хотів постукати пальцями по підлокітнику, але у стільця не було підлокітників. Стільці Бельман теж замінив на важкі низькі дерев’яні моделі.

Хагена викликали до начальника поліції. Помічник із приймальні провів Хагена в кабінет і повідомив, що начальник скоро прибуде.

Відчинися двері.

— Ось ти де! — Бельман обійшов навколо столу і плюхнувся в крісло, склавши руки за головою. — Що нового?

Хаген прокашлявся. Бельман чудово знав, що нічого нового не з’явилося, оскільки Хаген отримав суворий наказ негайно доповідати про щонайменші просування в ході розслідування двох убивств. Отже, викликали його не з цього приводу. Але він вчинив так, як було велено. Пояснив, що вони не знайшли слідів у жодній із справ, як не знайшли зв’язків між убивствами, за винятком очевидного: обидві жертви були поліцейськими, виявленими на місцях нерозкритих злочинів, в розслідуванні яких вони брали участь.

У середині доповіді Хагена Бельман підвівся і підійшов до вікна, ставши до Хагена спиною. Він розгойдувався на каблуках, вдаючи, що слухає, а потім перервав доповідь:

— Ти маєш розібратися з цим, Хагене.

Хаген замовк, чекаючи продовження.

Бельман обернувся. На білих пігментних плямах на його обличчі проступив рум’янець.

— І ще я повинен поставити питання про пріоритети: ти вважаєш за краще зберігати цілодобову охорону в Державній лікарні, коли вбивають чесних поліцейських? Хіба не варто було б спрямувати усі людські ресурси на допомогу слідству?

Хаген здивовано подивився на Бельмана:

— Там же не мої люди, а працівники Центрального поліцейського відділку й студенти Поліцейської академії на практиці. Я не думаю, що розслідуванню це надто завадить, Мікаелю.

— Он як? — сказав Бельман не обертаючись. — Але все одно я хочу, щоб ти ще раз обдумав необхідність охорони. Я не бачу ніякої безпосередньої небезпеки для життя пацієнта після такого тривалого часу. Вони знають, що він у будь-якому разі не зможе надати свідчення.

— Насправді вважають, що з'явилися ознаки поліпшення його стану.

— Ця справа більше не є пріоритетною, — відповідь начальника поліції була швидкою і трохи злою. Але потім він зітхнув і включив свою чарівну усмішку: — Але, звичайно, тобі вирішувати щодо охорони. Я в жодному разі не збираюся втручатися. Це зрозуміло?

Хаген трохи не випалив «ні», але устиг стриматися і коротко кивнув, намагаючись здогадатися, чого хоче від нього Мікаель Бельман.

— От і добре, — сказав Бельман і ляснув у долоні, показуючи, що розмова закінчена.

Хагену слід було встати й залишити кабінет у тому ж подиві, з яким він з'явився сюди. Але він не підвівся зі стільця.