Ю Несбё - Поліція

— Але тепер ви там не працюєте?

— Я подорожував два-три роки, — медбрат спрямував шприц до світла і випустив угору цівку, що розійшлася віялом мікроскопічних крапель. — Здається, цей пацієнт прожив нелегке життя. А чому на історії хвороби немає його імені?

— Він має бути анонімним. Хіба вас про це не попередили?

— Ні, мені нічого не сказали.

— А повинні були б. Він — потенційна жертва замаху. Саме тому я сиджу в коридорі біля дверей його палати.

Медбрат нахилився до обличчя пацієнта і заплющив очі. Здавалося, він вдихає подихи хворого. Антон зіщулився.

— Я бачив його раніше, — сказав медбрат. — Він з Осло?

— Я пов’язаний підпискою про нерозголошування.

— А я хіба ні?

Медбрат засукав рукав сорочки пацієнта. Постукав по внутрішній стороні передпліччя. Щось було у тому, як він говорив, і Антон ніяк не міг визначити, що саме. Він знову зіщулився, коли вістря шприца увійшло до шкіри, і йому здалося, що у повній тиші він чує скрип від тертя шприца об плоть. І звук від струменя рідини, що спрямувалася зі шприца, коли медбрат натиснув на поршень.

— Він жив в Осло декілька років, поки не втік за кордон, — сказав Антон, глитнувши. — А потім повернувся. З чуток, через якогось хлопчиська. Наркомана.

— Невесела історія.

— Справді, але все-таки здається, що в неї буде хороший кінець.

— Поки що надто рано стверджувати, — вимовив медбрат, витягуючи шприца. — У багатьох коматозних пацієнтів трапляються гострі рецидиви.

Тепер Антон розчув, що було не так із вимовою співрозмовника. Це ледве можна було розрізнити, але все-таки можна: слабкі звуки «с». Він трохи шепелявив.

Після того, як вони вийшли з палати й медбрат зник в далечіні коридору, Антон повернувся до пацієнта. Подивився на монітори, що реєстрували роботу серця. Послухав ритмічні гудки, схожі на звуки радарів підводного човна, що йде глибоко під водою. Він не знав, що спонукало його зробити це, але він вчинив, як медбрат: нагнувся до обличчя чоловіка і заплющив очі. І відчув на своєму обличчі його дихання.

Олтман. Антон уважно прочитав його бейдж, перш ніж медбрат пішов. Його звали Сигурд Олтман. Просто передчуття, нічого більшого. Але він вирішив завтра більше довідатися про цього медбрата. Драмменська справа не повинна повторитися. Цього разу він не припуститься помилки.

Катрина Братт сиділа, поклавши ноги на стіл і притискаючи вухом до плеча телефонну слухавку. Гуннар Хаген поставив її на очікування. Її пальці бігали по клавіатурі. Вона знала, що за її спиною, за вікном, Берген купається в променях сонця. Вулиці, мокрі після дощу, який почався уранці, а закінчився десять хвилин тому, виблискують. І за властивою Бергену закономірністю невдовзі знову почне мжичити. Але в цю хвилину щосили сяяло сонце, і Катрина Братт сподівалася, що Гуннар Хаген скоро завершить іншу телефонну розмову і повернеться до бесіди з нею. Вона просто хотіла передати здобуту інформацію і втекти з Управління поліції Бергена. Вийти на свіже атлантичне повітря, яке пахло набагато краще за те, що зараз вдихав її колишній голова, сидячи у своєму кабінеті на сході столиці. А потім Хаген видихнув зі схвильованим криком:

— Як це нам ще не дозволяють його допитати? Він вийшов з коми чи ні? Так, я розумію, що він слабкий, але… Що?

Катрина сподівалася, що інформація, яку вона добула за останні дні, значно поліпшить огидний настрій Хагена. Вона перегорнула папери, просто щоб перевірити ще раз те, що вже знала.

— Срав я на те, що там говорить його адвокат! — прогарчав Хаген. — І мені насрати, що говорить головний лікар! Я хочу, щоб його допитали негайно!

Катрина Братт почула, як він з усього розмаху жбурнув слухавку стаціонарного телефону. І нарешті повернувся до розмови з нею.

— То що там? — запитала вона.

— Нічого, — відповів Хаген.

— Це він? — поцікавилася вона.

Хаген зітхнув:

— Так, це він. Він виходить з коми, але вони накачують його ліками і говорять, що ми повинні зачекати ще мінімум два дні, перш ніж зможемо поговорити з ним.

— Хіба погано, що вони такі обережні?

— Ні, звичайно. Але, як ти знаєш, нам невдовзі знадобляться хоч якісь результати. Ця справа про вбивства поліцейських нас доконає.

— Але ж два дні все одно нічого не вирішать?

— Знаю, знаю. Повинен же я був гаркнути на них. Це — одна з переваг, заради яких люди працюють до знемоги, щоб стати начальником. Згодна?

На це питання у Катрини Братт відповіді не було. Вона ніколи не хотіла бути начальником. І навіть якби й хотіла. Вона здогадувалася, що поліцейський, котрий пройшов лікування в психіатричному відділенні, навряд чи міг потрапити на початок черги з тих, хто збирався поділити між собою кабінети великих босів. Її діагноз еволюціонував від маніакально-депресивного психозу до граничного стану, потім до біполярного розладу і, врешті-решт, до «здорова». Принаймні доки вона приймає свої маленькі рожеві пігулки, що допомагають їй триматися на плаву. Нехай собі лають використання медикаментів у психіатрії скільки завгодно, але Катрині ліки дали нове краще життя. Правда, вона помічала, що начальник особливо пильно доглядає за нею і що на неї не покладають більше оперативної роботи, аніж необхідно. Але це нормально, їй подобалося сидіти у своєму тісному кабінеті з потужним комп’ютером, паролем і ексклюзивним доступом до пошукових систем, про які не знали навіть поліцейські. Шукати, подорожувати Мережею, знаходити. Вистежувати людей, судячи з усього, зниклих безвісти. Бачити зв’язки там, де інші бачать тільки випадковості. Саме на цьому спеціалізувалася Катрина Братт. Вона не раз виручала КРИПОС і відділ розслідування вбивств в Осло.