Ю Несбё - Поліція

— Те, чого я хотів насправді, Сільє…

— Як жаль, що під час нашої останньої зустрічі з’явилася твоя колега, якраз коли ми…

— …це поговорити з тобою про лікарню.

— Я живу на вулиці Жозефіни, але ти напевно вже знайшов мою адресу в Інтернеті.

— …і сказати, що тоді я вчинив жахливу помилку, промашку, що я…

— Звідси пішки одинадцять хвилин двадцять три секунди. Точно. Я засікла час, коли йшла сюди.

— …не можу. Не хочу. Бо я…

— Ну то ми… — Вона почала підводитися.

— …навесні одружуюся.

Сільє плюхнулася знову на стілець і втупилася в Харрі.

— Ти… одружуєшся? — Голос її був ледве чутний в шумному приміщенні.

— Так, — відповів Харрі.

Зіниці її звузилися. Як морська зірка, в яку увіткнули голку, подумав Харрі.

— З нею? — прошепотіла вона. — 3 Ракеллю Фауке?

— Атож, так її звуть. Але одружений я чи ні, студентка ти чи ні, між нами нічого не може бути. Так що я прошу вибачення за те… що сталося востаннє.

— Одружуєшся… — вона повторила це слово голосом якоїсь причинної, дивлячись крізь нього.

Харрі кивнув і відчув вібрацію на грудях. Спочатку він подумав, що це серце, але потім зміркував, що у внутрішній кишені дзвонить телефон.

Він вийняв його.

— Харрі.

Він вислухав усе, що хотів сказати йому невідомий співбесідник, а потім витягнув руку з телефоном і подивився на нього так, ніби з ним щось не те.

— Повтори, — сказав він, знову прикладаючи мобільний до вуха.

— Я сказав, що ми знайшли пістолет, — сказав Бйорн Гольм. — І справді, він належить йому .

— Скільки чоловік знає про це?

— Ніхто.

— Тримай інформацію в таємниці, скільки зможеш.

Харрі перервав зв’язок і набрав інший номер.

— Мені потрібно йти, — сказав він Сільє і засунув купюру під її келих.

Він побачив, як відкрився її червоний рот, але встав і вийшов, перш ніж вона встигла щось сказати.

Знаходячись біля дверей ресторану, він почув у телефоні голос Катрини. Він повторив їй те, що йому сказав Бйорн.

— Ти жартуєш, — не повірила вона.

— Чому ж ти не смієшся?

— Але… але це просто неймовірно.

— Звичайно, тому ми й не віримо в це, — сказав Харрі. — Шукай. Знайди помилку.

Він почув, як на іншому кінці дроту десятинога комаха забігала по клавіатурі.

Аврора крокувала до автобусної зупинки разом з Емілією. Починало темніти, здавалося, що будь-якої хвилини може піти дощ, але він усе не йшов. "Така погода ще більше дратує", — подумала вона.

Вона поділилася цією думкою з Емілією. Та відповіла: "м-м-м", але Аврорі стало ясно, що подруга її не зрозуміла.

— Ну чому він ніяк не почнеться, щоб уже пройшов, і все? — сказала Аврора. — Краще вже нехай іде дощ, ніж чекати і засмучуватися, що він скоро піде.

— Я люблю дощ, — відповіла Емілія.

— Я теж. Трішки. Але… — вона не стала продовжувати.

— А що сталося на тренуванні?

— Щось сталося?

— Арне накричав на тебе, бо ти не зрушила на фланг.

— Я просто трішки запізнилася.

— Ні. Ти стояла і витріщалася на трибуну. Арне каже, що в гандболі головне — це захист. А рух по флангах — головне в захисті. А це означає, що головне в гандболі — рух по флангах.

"Арне взагалі говорить багато нісенітниць", — подумала Аврора, але не вимовила цього вголос, знаючи, що Емілія цього теж не зрозуміє.

Аврора втратила концентрацію, тому що була упевнена, що побачила його на трибуні. Його було неважко помітити: окрім нього, у спортзалі сиділа тільки хлоп'яча команда, що нетерпляче чекала свого тренування після дівчаток. Але це був він, вона майже упевнена в цьому. Чоловік, який приходив в їхній сад і запитував про тата. Той, що хотів, щоб Аврора послухала групу, назву якої вона забула. Той, що хотів води.

І вона уклякла, їм забили гол, і тренер Арне зупинив гру і гаркнув на неї. І їй стало неприємно, як завжди. Вона намагалася чинити опір, вона ненавиділа засмучуватися через такі дурниці, але нічого не допомагало. Очі просто наповнилися сльозами, вона змахнула їх пов'язкою на зап'ястку, одночасно провівши рукою по лобі, щоб зробити вигляд, що витирає піт. А коли Арне закінчив кричати і вона подивилася на трибуну, його вже не було. Зовсім як минулого разу. Тільки цього разу все сталося так швидко, що вона почала сумніватися, чи дійсно вона його бачила, чи це їй просто привиділося.

— О, ні, — простогнала Емілія, прочитавши розклад автобуса на зупинці. — Сто сорок дев'ятий прийде тільки через двадцять хвилин. Мама приготувала нам на вечерю піцу. До нашого приходу вона буде вже зовсім крижана!