Ю Несбё - Поліція

Харрі всівся навпроти неї.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — кивнула вона.

— Дякую, що так швидко прийшла, — сказав Харрі.

— Я прийшла півгодини тому, — сказала Сільє, кивнувши на порожній келих на столі.

— Невже я… — почав Харрі, подивившись на годинник.

— Та ні. Просто не могла більше чекати.

— Харрі?

Він підняв очі:

— Привіт, Ніно. Сьогодні нічого не потрібно.

Офіціантка зникла.

— Квапишся? — запитала Сільє.

Вона сиділа з прямою спиною, склавши голі руки під убраними в червоне грудьми. Груди її опинилися в рамочці з голої шкіри. Обличчя Сільє увесь час міняло вираз і з ляльково-гарного перетворювалося на щось інше, на щось майже страшне. Єдине, що залишалося незмінним, — ця напруга в погляді. У Харрі було відчуття, що, маючи такий погляд, можна помітити щонайменшу зміну в настрої і почуттях. І що сам він сліпий. Адже він бачив тільки напругу і нічого більше. Бажання чогось, йому незрозумілого. Тому що вона хотіла не лише цього, не однієї ночі, однієї години, десяти хвилин статевого акту, що імітує насильство. Усе було не так просто.

— Я хотів поговорити з тобою з тієї причини, що ти чергувала в Державній лікарні.

— Я вже розмовляла про це зі слідчою групою.

— Про що?

— Чи говорив мені що-небудь Антон Міттет перед тим, як його вбили. Чи не сварився він із ким-небудь, чи не було у нього зв’язку з ким-небудь зі співробітників лікарні. Але я і їм сказала, що це не було окремо взятим убивством якогось ревнивого чоловіка, це робота ката поліцейських. Адже це так, правда? Я багато читала про серійні вбивства, ти б помітив це на своїх заняттях, коли ми дійшли б до цього.

— Немає ніяких занять про серійні вбивства, Сільє. Я хотів запитати, чи бачила ти, як хто-небудь входив і виходив з палати, поки ти там сиділа, чи було що-небудь, що виходило за рамки встановлених правил, що змусило тебе здивуватися, коротше кажучи?

— …чого там не повинно було бути? — Вона посміхнулася. Білі молоді зуби. Два з них нерівні. — Це з твого заняття.

Спина прогнулася більше, ніж потрібно.

— Ну?

— Ти думаєш, що пацієнта вбили і що Міттет до цього причетний?

Сільє схилила голову набік, трохи підвела складені під грудьми руки, і Харрі подумав про те, чи вона робить вигляд, чи насправді така упевнена в собі. Або ж просто вона — людина з психічними порушеннями і намагається імітувати поведінку, яка здається їй нормальною в цій ситуації, але весь час трохи промахується.

— Авжеж, ти так думаєш, — сказала вона. — І ти думаєш, що Міттета потім прибрали, оскільки він надто багато знав. І що вбивця замаскував його вбивство під убивство поліцейських.

— Ні, — заперечив Харрі. — Якби його убили такі люди, труп його втопили б у морі, заздалегідь набивши кишені чим-небудь важким. Я прошу тебе гарненько подумати, Сільє. Зосередься.

Вона зробила глибокий вдих, і Харрі не став дивитися на її підняті груди. Вона спробувала упіймати його погляд, але він уникнув цього, нахиливши голову, щоб почухати шию. Він чекав.

— Ні, нічого такого не було, — нарешті вимовила Сільє. — Усе йшло однаково. Приходив новий анестезіолог, але він з’являвся тільки раз або двічі, а потім зник.

— Добре, — сказав Харрі, засовуючи руку в кишеню піджака. — А як щодо того, хто ліворуч?

Він поклав на стіл перед нею роздруковану фотографію. Він виявив її в Мережі, в картинках Google. На ній був зображений молодий Трульс Бернтсен зліва від Мікаеля Бельмана на тлі поліцейського відділку району Стовнер.

Сільє вивчила фотографію:

— Ні, цього я в лікарні не бачила. А ось того, що справа…

— Ти його там бачила? — перервав її Харрі.

— Ні-ні, я просто хотіла запитати, чи не…

— Так, це начальник поліції, — сказав Харрі й хотів було забрати у неї фотографію, але Сільє накрила своєю долонею його руку.

— Харрі?

Він відчув тепло її м’якої долоні на своїй руці. Зачекав.

— Я раніше бачила їх. Разом. Як звуть другого?

— Трульс Бернтсен. Де?

— У тирі в Екерні, не так давно.

— Спасибі, — сказав Харрі, присовуючи до себе фотографію. — Тоді більше не відніматиму в тебе час.

— А ось щодо того, аби у мене було багато часу, ти подбав сам, Харрі.

Він не відповів.

Сільє розсміялася і нахилилася вперед.

— Ти ж не лише для цього попросив мене прийти? — світло від лампи на столі танцювало в її очах. — Знаєш, яка дика думка прийшла мені в голову, Харрі? Що ти вигнав мене з академії, бо тоді можеш бути зі мною, не маючи проблем з начальством. Так чому ж ти не говориш мені, чого хочеш насправді?