Тесс Герритсен - Хірург

– Вона добре перенесла операцію.

– А він… Гойт…

– Ні. Він не встиг закінчити свою операцію. Ви завадили йому.

Вона із полегшенням відкинулася на подушку.

– Я зараз їду до лікарні, щоб провідати її, – мовив Мур.

– А що буде далі?

– А далі ви повернетеся на роботу і врешті самі почнете відповідати на свої кляті дзвінки.

– Ні, я маю на увазі вас із Корделл.

Він зупинився і поглянув у вікно, спостерігаючи, як сонце, що падало на вазу з квітами, ніби підпалювало пелюстки лілій.

– Я не знаю.

– Маркетт досі не дає вам спокою через цю історію?

– Він застеріг мене, щоб я не вплутував у роботу свої почуття. І він мав рацію. Не варто було цього робити. Але я нічого не міг зі собою вдіяти. Це наштовхує мене на думку, чи…

– Чи ви не такий уже й Святий Томас?

Він сумовито посміхнувся і кивнув.

– Немає нічого нуднішого за бездоганність, Мур.

Він зітхнув.

– Мені доведеться прийняти рішення. Непросте рішення.

– Важливі рішення завжди непрості.

Якусь мить він обмірковував її слова.

– Може, це й не я буду приймати рішення, – озвався Мур, – а вона.

Він рушив до дверей, а Ріццолі додала:

– Коли побачите Корделл, передайте їй дещо від мене, добре?

– Що я маю сказати?

– Наступного разу нехай цілиться вище.

«Я не знаю, що буде далі».

Він їхав на схід у напрямку Бостона, і повітря, що вривалося крізь опущене скло, здавалося значно прохолоднішим, ніж раніше. Уночі з боку Канади до них наблизився холодний фронт, і цього ранку повітря в місті було свіжішим і чистішим. Він подумав про Мері й усі ті речі, які навіки пов’язали його з нею. Двадцять років шлюбу і незліченна кількість спогадів. Шепіт серед ночі, їхні особисті жарти, ціла історія. Так, історія. Шлюб складається з таких, здавалось би, незначних моментів, як підгоріла вечеря і нічні запливи, але саме ці миттєвості поєднують двох людей в одне ціле. Вони були разом у молодості і в зрілому віці. Усе його минуле належало єдиній жінці – Мері.

А от майбутнє поки що пустувало.

«Я не знаю, що буде далі. Але я точно знаю, що зробило б мене щасливим. Я думаю, що теж міг би зробити її щасливою. Після всього, що ми пережили, хіба можна хотіти чогось більшого?»

З кожною милею, що наближала його до Бостона, він шар за шаром скидав із себе всі сумніви. Коли нарешті вийшов з автівки біля лікарні «Пілґрім», його крок був упевнений, як у чоловіка, який знає, що прийняв правильне рішення.

Він піднявся ліфтом на п’ятий поверх, відмітився в адміністратора і рушив довгим коридором до палати 523. Легенько постукав у двері і зайшов.

Біля ліжка Кетрін сидів Пітер Фалько.

Її палату, як і палату Ріццолі, сповнював запах квітів. Крізь вікно пробивалося ранкове сонце, огортаючи ліжко і пацієнтку золотистим сяйвом. Кетрін спала. Біля ліжка стояла крапельниця, і крапельки соляного розчину переливався на сонці, ніби діаманти.

Мур стояв напроти Фалько, і якийсь час обоє чоловіків мовчали.

Тоді Пітер нахилився і поцілував чоло Кетрін. Потому підвівся і зустрівся поглядом з Муром.

– Подбайте про неї.

– Обов’язково.

– А я прослідкую, щоб ви дотримали свого слова, – сказав Фалько і вийшов з палати.

Мур зайняв його місце на стільці поряд з Кетрін і взяв її руку. Ніжно притулив до своїх губ. І тихенько повторив:

– Обов’язково.

Томас Мур завжди дотримував свого слова.

«У моїй камері холодно. Надворі нуртують лютневі вітри, а ще мені сказали, що знову пішов сніг. Я сиджу на своєму ліжку, накинувши на плечі ковдру, і пригадую приємну спеку, що огортала нас того дня, коли ми блукали вуличками Лівадії. На північ від того грецького міста б ’ ють два джерела, що їх стародавні греки називали Лета і Мнемосіна. Забуття і пам ’ ять. Ми з тобою напилися води з обох джерел, а тоді заснули під густою тінню крислатих олив.

Я думаю про це зараз, бо мені не до вподоби тутешній холод. Від нього моя шкіра робиться сухою і лущиться, і хоч скільки крему я наношу, він усе одно мені не допомагає. Тільки милі моєму серцю спогади про спеку, про нас, коли ми гуляли Лівадією, коли розпечені сонцем камені приємно гріли наші ступні, – тільки вони можуть мене розрадити.

Дні тут минають дуже повільно. Я сиджу в одиночній камері, мене відгородили від інших в ’ язнів через мою погану славу. Зі мною спілкуються лише психіатри, але й вони вже втрачають інтерес, бо я не можу потішити їх якимось вражаючим відхиленням. У дитинстві я не знущався над тваринами, нічого не підпалював, ніколи не мочився в ліжку. Я ходив до церкви. Поважав старших.