Тесс Герритсен - Хірург

«Господи, я ж могла тебе врятувати … »

Не тямлячи себе від гніву, Ріццолі посвітила ліхтариком уздовж заляпаного кров’ю тіла Корделл і зупинилася на її шиї. Вона не побачила зяючої рани, він не завдав їй смертельного удару.

Світло раптом затремтіло. Ні, не світло, це здійнялися груди Корделл!

«Вона ще дихає».

Ріццолі зірвала з її рота скотч і відчула на своїй долоні її теплий подих. Побачила, як ворушаться повіки.

«Дякувати Богу!»

Вона раділа, однак її не покидало якесь незрозуміле відчуття, що тут щось було не так. Та в неї не було часу про це думати. Вона мала витягти звідси Корделл.

Тримаючи ліхтарика в зубах, вона швиденько перерізала скотч, який утримував її руки, і нащупала пульс. Слабенький, але він був.

Та їй ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що тут щось не те. Навіть коли вона взялася перерізати скотч на правій щиколотці Корделл, а потім потягнулася до її лівої ноги, у неї в голові безперестанно спрацьовував сигнал тривоги. Аж раптом вона збагнула, у чому річ.

Крик. Вона почула крик Корделл аж зі стайні.

Але знайшла її із заклеєним ротом.

«Він зняв скотч. Він хотів, щоб вона кричала. Він хотів, щоб я почула її крик.

Це пастка».

Її рука миттю кинулася до пістолета, який вона поклала на ліжко. Але так і не дісталася до нього.

Шматок дошки ударив її у скроню. Удар був такої сили, що Ріццолі полетіла обличчям на землю. Вона спробувала звестися на коліна.

Він знову замахнувся дошкою і вдарив її у бік. Вона почула, як тріснули ребра, і зі свистом видихнула. Перекотилася на спину, але біль був такий нестерпний, що вона не могла вдихнути і відчула, що задихається.

Він увімкнув світло, однісіньку лампочку, що розгойдувалась у неї над головою.

Він навис над нею, у скупому світлі його обличчя було темним овалом. Хірург дивився на свою нову здобич.

Ріццолі перекотилась на свій неушкоджений бік і спробувала відштовхнутися рукою від землі.

Він копнув її руку, і вона знову впала на спину, приземлившись на свої поламані ребра. Вона скрикнула від страшного болю і більше не могла поворухнутися. Навіть тоді, коли він наблизився до неї. Навіть тоді, коли побачила, як він заніс дошку для наступного удару.

Він став черевиком на її зап’ястя, втискаючи його в землю.

Вона закричала.

Він потягнувся до таці з інструментами і взяв скальпель.

«Ні. Господи, тільки не це».

Він сів навпочіпки, досі притискаючи її руку черевиком, заніс скальпель і безжалісно опустив його до її руки.

Ріццолі пронизливо скрикнула, коли сталь протнула її плоть і пришпилила долоню до земляної підлоги.

Він взяв із таці ще один скальпель. Схопив її праву руку, знову став на зап’ястя своїм черевиком. Знову заніс скальпель. Знову опустив його, пронизуючи наскрізь долоню аж до самої землі.

Цього разу її крик був слабким. Крик переможеного.

Він випростався і якусь мить стояв над нею, розглядаючи з такою насолодою, як колекціонер розглядає нового метелика, якого щойно пришпилив до дошки.

Він пішов до таці з інструментами і взяв третій скальпель. Ріццолі лежала розпластана на землі, її руки були прибиті до підлоги, і єдине, що їй залишалося, – спостерігати і чекати фінального акту. Він обійшов її і сів навпочіпки біля її голови. Схопив за волосся і щосили потягнув, щоб випнулась її шия. Вона дивилася прямісінько на нього, але не могла розгледіти його обличчя, воно й далі скидалося на темний овал. Чорну діру, що поглинула все світло. Вона відчувала, як з кожним ударом серця пульсує її сонна артерія. Кров давала життя, вона текла її артеріями і венами. Вона подумала про те, як довго залишатиметься при тямі після того, як лезо зробить свою справу. Чи смерть буде поступовим зануренням у темряву. Вона розуміла, що приречена. Усе своє життя вона боролася, ніколи не приймала поразки, але зараз її перемогли. Її шия вигнулась, її горло було відкритим для останнього удару. Вона бачила, як блищало лезо, як воно наближалося і торкнулося її шкіри.

«Боже, нехай усе швидко скінчиться».

Вона почула, як він втягнув повітря, його рука сильніше натягнула її волосся.

Оглушливий звук пострілу приголомшив її.

Ріццолі розплющила очі. Він досі сидів біля неї навпочіпки, але вже не тримав її за волосся. Скальпель випав з його руки. Щось тепле тоненькою цівкою полилося їй на обличчя. Кров.

Не її. Його.

Він упав на спину і зник з її поля зору.

Уже змирившись із наближенням смерті, Ріццолі не могла повірити в те, що вижила. Її думки плуталися, намагаючись охопити безліч деталей. Вона бачила, як лампочка розгойдувалась, наче яскравий місяць на мотузці. На стіні рухались якісь тіні. Повернувши голову, вона побачила, як рука Кетрін Корделл сповзла з ліжка.