Чи помітили б вони, якби одна з них пропала?
Вона зачинила дверцята автівки і повернулася до крамниці.
Містер Гоббс був у відділі з овочами, підступно ховаючи свіжі головки капусти під зів’ялими.
– Містере Гоббз?
Він озирнувся.
– Знову ви?
– Маю ще одне запитання.
– Не факт, що я маю на нього відповідь.
– У цьому містечку живе азійка?
Такого питання він не очікував і спантеличено витріщився на Ріццолі.
– Що?
– Китаянка або японка? Може, індіанка?
– У нас тут є кілька темношкірих сімей, – зауважив він, наче вони могли зійти за азійців.
– Можливо, пропала жінка. З довгим чорним волоссям, прямим, до плечей.
– То ви кажете, що вона азійка?
– Можливо, індіанка.
Він засміявся.
– Дідько, та вона ні те, ні інше.
Ріццолі нашорошила вуха. Він знову повернувся до овочів і почав розкладати старі кабачки поверх нової партії.
– Хто вона , містере Гоббз?
– Не азійка, це точно. Та й на індіанку не схожа.
– Ви її знаєте?
– Заходила кілька разів. Вона винаймає стару ферму Старді. Висока. Не дуже гарна.
Аякже, це він добре запримітив.
– Коли ви бачили її востаннє?
Він повернувся і крикнув:
– Агов, Марґарет!
Відчинилися двері до задньої кімнати, і вийшла місіс Гоббс.
– Чого тобі?
– Ти минулого тижня відвозила продукти до ферми Старді?
– Так.
– З тою дівкою все було добре?
– Так, вона мені заплатила.
– Відтоді ви її не бачили, місіс Гоббз? – запитала Ріццолі.
– Та ні, з якого дива?
– Де ця ферма?
– Там, на Вест Форк. Останній будинок біля дороги.
Ріццолі глянула на сигнал пейджера.
– Чи можу я скористатися телефоном? – запитала вона. – Мій мобільний щойно розрядився.
– Це ж не міжміський дзвінок?
– До Бостона.
Він щось буркнув і знову повернувся до своїх кабачків.
– Платний телефон надворі.
Лаючись про себе, Ріццолі знову вийшла на спеку, знайшла телефон і закинула монетку.
– Детектив Фрост.
– Ви щойно телефонували на мій пейджер.
– Ріццолі? Що ви робите на заході Массачусетсу?
Вона роздратовано подумала, що за номером він визначив її місце перебування.
– Я вирішила трохи проїхатись.
– Ви досі ведете розслідування, хіба ні?
– Я просто трохи розпитую місцевих. Нічого такого.
– Чорт забирай, якщо… – Фрост зненацька стишив голос. – Якщо Маркетт дізнається…
– Ви ж не скажете йому, правда?
– Нізащо. Але ви мусите негайно повернутися. Він шукає вас, і він дуже злий.
– Мені треба перевірити ще одне місце.
– Послухайте, Ріццолі. Облиште цю справу , інакше вам узагалі нічого не світить у нашому відділі.
– Хіба ви не розумієте? Я вже зіпсувала все, що могла! Моїй кар’єрі й так кінець! – Стримуючи сльози, вона відвернулася до безлюдної вулиці, якою вітер гнав гарячу, як попіл, пилюку. – Хірург – це все, що в мене залишилось. Я мушу його спіймати.
– Поліцейські штату вже були там. Вони нічого не знайшли.
– Я знаю.
– То що ви там досі робите?
– Питаю про те, про що не питали вони . – Ріццолі поклала слухавку.
Тоді сіла до своєї автівки і вирушила на пошуки чорноволосої жінки.
Ферма Старді була єдиним будинком у кінці довгої брудної дороги. То була стара хатина з облущеною білою фарбою і ґанком, що вже прогинався під вагою навалених дров.
Ріццолі якийсь час сиділа в автівці, почуваючись страшенно втомленою і геть деморалізованою від того, що сталося з її колись такою блискучою кар’єрою. Ось де вона тепер була: самотньо сиділа в кінці брудної дороги і роздумувала про марність своїх намірів. Навіщо їй узагалі підійматися тими сходами і стукати в ті двері. Тривожити якусь спантеличену жінку, яка випадково має чорне волосся. Вона подумала про Еда Ґейґера, іншого бостонського копа, який одного дня зупинив свою автівку посеред запилюженої вулиці і вирішив, що у віці сорока дев’яти років він уже дійшов до кінця своєї дороги. Ріццолі першою приїхала на виклик. У той час, як інші копи оточили автівку із залитим кров’ю вітровим склом, сумовито хитали головою і щось бурмотіли про бідного Еда, Ріццолі майже не відчувала співчуття до цього жалюгідного полісмена, який сам прострелив собі мізки.
«Це ж так легко» , – подумала вона, зненацька пригадавши, що й сама має в кобурі пістолет. Не службовий, який вона віддала Маркетту, а власний – вона прихопила його вдома. Пістолет може бути найкращим другом або найгіршим ворогом. Іноді обома водночас.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу