Тесс Герритсен - Хірург

Чи помітили б вони, якби одна з них пропала?

Вона зачинила дверцята автівки і повернулася до крамниці.

Містер Гоббс був у відділі з овочами, підступно ховаючи свіжі головки капусти під зів’ялими.

– Містере Гоббз?

Він озирнувся.

– Знову ви?

– Маю ще одне запитання.

– Не факт, що я маю на нього відповідь.

– У цьому містечку живе азійка?

Такого питання він не очікував і спантеличено витріщився на Ріццолі.

– Що?

– Китаянка або японка? Може, індіанка?

– У нас тут є кілька темношкірих сімей, – зауважив він, наче вони могли зійти за азійців.

– Можливо, пропала жінка. З довгим чорним волоссям, прямим, до плечей.

– То ви кажете, що вона азійка?

– Можливо, індіанка.

Він засміявся.

– Дідько, та вона ні те, ні інше.

Ріццолі нашорошила вуха. Він знову повернувся до овочів і почав розкладати старі кабачки поверх нової партії.

– Хто вона , містере Гоббз?

– Не азійка, це точно. Та й на індіанку не схожа.

– Ви її знаєте?

– Заходила кілька разів. Вона винаймає стару ферму Старді. Висока. Не дуже гарна.

Аякже, це він добре запримітив.

– Коли ви бачили її востаннє?

Він повернувся і крикнув:

– Агов, Марґарет!

Відчинилися двері до задньої кімнати, і вийшла місіс Гоббс.

– Чого тобі?

– Ти минулого тижня відвозила продукти до ферми Старді?

– Так.

– З тою дівкою все було добре?

– Так, вона мені заплатила.

– Відтоді ви її не бачили, місіс Гоббз? – запитала Ріццолі.

– Та ні, з якого дива?

– Де ця ферма?

– Там, на Вест Форк. Останній будинок біля дороги.

Ріццолі глянула на сигнал пейджера.

– Чи можу я скористатися телефоном? – запитала вона. – Мій мобільний щойно розрядився.

– Це ж не міжміський дзвінок?

– До Бостона.

Він щось буркнув і знову повернувся до своїх кабачків.

– Платний телефон надворі.

Лаючись про себе, Ріццолі знову вийшла на спеку, знайшла телефон і закинула монетку.

– Детектив Фрост.

– Ви щойно телефонували на мій пейджер.

– Ріццолі? Що ви робите на заході Массачусетсу?

Вона роздратовано подумала, що за номером він визначив її місце перебування.

– Я вирішила трохи проїхатись.

– Ви досі ведете розслідування, хіба ні?

– Я просто трохи розпитую місцевих. Нічого такого.

– Чорт забирай, якщо… – Фрост зненацька стишив голос. – Якщо Маркетт дізнається…

– Ви ж не скажете йому, правда?

– Нізащо. Але ви мусите негайно повернутися. Він шукає вас, і він дуже злий.

– Мені треба перевірити ще одне місце.

– Послухайте, Ріццолі. Облиште цю справу , інакше вам узагалі нічого не світить у нашому відділі.

– Хіба ви не розумієте? Я вже зіпсувала все, що могла! Моїй кар’єрі й так кінець! – Стримуючи сльози, вона відвернулася до безлюдної вулиці, якою вітер гнав гарячу, як попіл, пилюку. – Хірург – це все, що в мене залишилось. Я мушу його спіймати.

– Поліцейські штату вже були там. Вони нічого не знайшли.

– Я знаю.

– То що ви там досі робите?

– Питаю про те, про що не питали вони . – Ріццолі поклала слухавку.

Тоді сіла до своєї автівки і вирушила на пошуки чорноволосої жінки.

Ферма Старді була єдиним будинком у кінці довгої брудної дороги. То була стара хатина з облущеною білою фарбою і ґанком, що вже прогинався під вагою навалених дров.

Ріццолі якийсь час сиділа в автівці, почуваючись страшенно втомленою і геть деморалізованою від того, що сталося з її колись такою блискучою кар’єрою. Ось де вона тепер була: самотньо сиділа в кінці брудної дороги і роздумувала про марність своїх намірів. Навіщо їй узагалі підійматися тими сходами і стукати в ті двері. Тривожити якусь спантеличену жінку, яка випадково має чорне волосся. Вона подумала про Еда Ґейґера, іншого бостонського копа, який одного дня зупинив свою автівку посеред запилюженої вулиці і вирішив, що у віці сорока дев’яти років він уже дійшов до кінця своєї дороги. Ріццолі першою приїхала на виклик. У той час, як інші копи оточили автівку із залитим кров’ю вітровим склом, сумовито хитали головою і щось бурмотіли про бідного Еда, Ріццолі майже не відчувала співчуття до цього жалюгідного полісмена, який сам прострелив собі мізки.

«Це ж так легко» , – подумала вона, зненацька пригадавши, що й сама має в кобурі пістолет. Не службовий, який вона віддала Маркетту, а власний – вона прихопила його вдома. Пістолет може бути найкращим другом або найгіршим ворогом. Іноді обома водночас.