Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

— Щось пригадали?

— Так товаришу підполковник, він же, падло, через день у мене знову машину на ніч брав. Що ж виходить — убив людину, помив руки, відіспався і знову по бабам? І оце такі нами керують?

Ми зі Старим промовчали. Тільки потім довго стояли біля вікна і роздивлялися бронзового Богдана Хмельницького так, наче бачили його вперше у житті. Головоломка склалася докупи, як на дитячих кубиках із картинками. Кіціуса згубило його професійне нахабство. Він цього разу, звичайно, не наступав на кота. Він просто увійшов до спальні у той момент, який ми, мужики, між собою делікатно називаємо «перерва». Думав, що господарі сплять. А вони не спали. Бідолашний злодюга одержав кулаком у голову і одразу втратив свідомість. А чи придушив його герой-коханець одразу з переляку, чи після певних роздумів — холоднокровно — то вже не моя справа. І боюсь, навіть не Старого. Бо якщо, врешті-решт, отой перспективний і одержить своє, то не за те, що вбив людину. В крайньому випадку, йому вигадають баєчку про стан афекту і необхідну оборону. Він одержить по повній програмі за те, що дозволив стороннім, себто нам, лягавим, дістатися до його брудної білизни. Розум, честь і совість нашої епохи повинні бути поза підозрою. Як та дружина Цезаря…

Першим порушив тишу Старий.

— Тут я у тебе свіжий журнал поцупив із детективом. Хочеш знати, чим там усе закінчилося?

— У нас в Університеті бібліотекарка була. Страшенно ненавиділа любителів детективів, тому писала ім'я вбивці на тринадцятій сторінці великими літерами на полях. І тільки після цього видавала читачам. Звільнили…

— По-перше, ти мене дідька лисого звільниш, хіба що під звільнення підведеш. А по-друге, там, власне, і розповідати нічого. Спіймав твій комісар облизня замість убивці.

— Я так і думав, товаришу підполковник, що на тій машині теж якесь велике цабе їздило. І куди комісара перевели? В якийсь обласний центр?

— Гірше. В район. Щось на взірець нашої Бородянки.

— Ну, в Бородянку, так в Бородянку, аби люди були хороші. От тільки Кіціуса шкода. Якого біса він у цей будинок поліз? Що, працівників торгівлі йому було замало? Робін Гуд недороблений…

— Запам'ятай, Олексо, такі, як Кіціус, у громадянську війну йшли або до Махна, або до Петлюри. Але точно, що не в чека.

Від автора: Бідний Старий у своєму святому невіданні. Він прожив аж до перебудови і лише тоді прочитав все в тому ж журналі «Огонек», що:

— в ЧК працювало більше кримінальних злочинців, аніж кадрових революціонерів;

— що горезвісний пітерський бандит Льонька Пантелєєв був штатним співробітником ЧК;

— що начальник махновської контррозвідки Льова Задов продовжив свою кар'єру у відомстві Дзержинського і навіть став там великим цабе;

— і нарешті, сам товариш Сталін починав свою політичну кар'єру з вульгарних нальотів на банки.

Хоча — хтозна, можливо, Кіціус і справді не пішов би в ЧК. Порядність не дозволила б.

Олекса Сирота:

Пам'ятаю, Старий дістав біломорину і розминав її так довго, що весь тютюн висипався на підлогу. Він помітив це лише тоді, коли спробував прикурити. Аби відволікти його від цієї сумної обставини, я поцікавився: як, на його думку, вирахувати найголовнішого і єдиного свідка вбивства: оту блондинку, котра фарбувалася виключно у номенклатурній перукарні? Старий глянув на мене так, як дивляться на маленьку дитинку, котра питає, чому не можна длубати у носі:

— Як вирахуємо? Згідно із законом. Якщо завтра пальчики почесного пасажира співпадуть із пальчиками на мішку, порушимо клопотання перед прокуратурою про арешт підозрюваного у вбивстві… і нехай їхнє начальство… власну дупу в цека тягне. Не все ж нам, дурним лягавим, свою підставляти.

Відбитки пальців співпали, як у підручнику криміналістики.

Звіт по справі Старий написав особисто. І навіть не дозволив мені зазирнути у нього бодай краєм ока.

До Генерала нас викликали вже за кілька годин. Вочевидь, високе начальство, враховуючи важливість справи, не вдавалося до бюрократичних придибенцій зі службовою перепискою, а владнало все по телефону. Звичайно, не по тому, що у будочці на розі Володимирської і Великої Житомирської.

Теки зі справою Кіціуса я на генеральському столі не побачив. Зате у кріслі біля вікна сидів чолов'яга, на лобі якого виразно читалися три сакральні літери. По кабінету збуджено крутився замполіт. Мій начальник виглядав заклопотаним, бо, не дослухавши мого рапорту, гарикнув: