Валерій Лапікура - Комісар Мегре і Кіціус

— Одразу вибачайте, але ви нам корисні не стільки, як експерт, скоріше — як свідок. І звичайно, не по ДТП, а по серйозній кримінальній справі. А родича використали як посередника, бо не хотіли зайвих розмов на вашій автобазі.

— А то ви добре зробили, спасибі. Шарашка у нас, самі знаєте, яка. Є порядний народ, а є й такий, що на ходу тобі колеса повідкручує. І нахабно брехатиме, що так і було.

— Тоді розпишіться щодо попередження про відповідальність за неправдиві свідчення. А потім перейдемо до суті справи.

— Розписатися не проблема. Але правдивість моїх свідчень ви, либонь, уже через швагра перевірили.

— Відчуваю, шановний, що ми з вами знайдемо спільну мову.

— А я що? Я так, як до мене. Хотів би уточнити: ви мене тільки на свідка міряєте, чи, боронь Боже?…

— Виключно на свідка. В усякому разі — по тому факту, що нас цікавить.

— Це про ту ніч, коли я у сестри ночував?

— Що, родич таки проляпався?

— Та ні, товаришу підполковник. У мене на ту ніч передчуття паскудне. Ото знаєте — часом на нерегульованому перехресті проскочиш спокійненько, а часом щось стримує: гальмуй! І точно — як не пішохід під колеса впреться, так напереріз якесь одоробло вискочить. А спитай, чого гальмонув? Сам не знаю. Передчуття…

— В нашому ділі передчуття теж штука непогана, особливо для молоді. А для нас, старих, все ж таки краще задокументоване алібі. Воно у вас є, і не тільки тому, що родичі і сусіди підтвердили. Вас Платон Майборода врятував.

— Чекайте, це той, що композитор? Так його сто років не бачив.

— Ну, не він особисто, а його пісня про рушник. На той момент, коли ви її разом зі швагром по телефону диспетчеру співали, у багажнику вашої машини по Києву вже везли труп убитої людини. Запакований у мішок, який ви потім шукали. Оце і є залізне алібі, шановний. Але давайте для форми запишемо: такого-то числа, з двадцять першої години по нуль-п'яту годину такого-то числа перебував за такою-от адресою, що можуть підтвердити: прізвища, імена, по-батькові, інші дані свідків. Готово? Тоді розпишіться, будь ласка, отут у куточку і поїдемо далі. Ось вам фотографія мішечка. Пізнаєте?

— А чого ж не пізнати? Я за нього всій зміні дірку в голові зробив. Думав, вкрали, гади. Головне ж — прийди, попроси, сам віддам, подарую! Але не кради.

— Повністю з вами згоден, шановний. Красти гріх. І злочин. А оскільки ми з вами не в церкві, а у кримінальному розшуку, то прошу підписатися під ось цим: мішок на фотографії пізнаю як одержаний мною на складі тоді-то. Зникнення мішка мною зафіксоване… дата, приблизний час, свідки. Нічого не забули?

— Та начебто нічого, товаришу підполковник. З вами забудеш. Нагадаєте…

— Спасибі за високу оцінку. Прошу засвідчити також, що тієї ночі машина в гаражі не ночувала, а стояла… до речі, де вона стояла?

— Ну ви ж знаєте, так чого питаєте?

— Вулицю знаю, номер будинку знаю. А от номер квартири, а головне — прізвище людини, якій ви віддали ключі від службової «Волги», боюсь переплутати. Серйозна, знаєте, справа. Навіть для свідка. Бо це ви після нашої розмови підете додому догулювати відгул. А я… теж піду, можливо — у відставку. А капітан Сирота, який протокола списує, піде на нове місце служби. Наприклад, в охорону моргу або санітаром у витверезник… Це у нас жарти такі, шановний. То я вас уважно слухаю. Дуже уважно.

— Сумнів один є. А раптом швагер вам збрехав, гості щось переплутали, у диспетчера годинник зупинився і насправді я тієї ночі по Києву з покійничком їздив.

— У вас який стаж за кермом?

— Тридцять із гаком.

— А той, кому ви віддали ключі, як водій — повний салага?

— Правда ваша, недовчений… І не те, щоби практики немає чи вчителі кепські. Бо я ж особисто його дресирував. Він за кермом, вибачте, як дурна доярка — за все одразу хапається і все одразу смикає. А з іншого боку — що з такого візьмеш? Своєї машини у нього немає, бо, кажуть, сам Щербицький заборонив. Нічого, мовляв, працівникам цека приватну власність розводити. То мій хазяїн раз-пораз, як маленький, просить: пусти за кермо, пусти за кермо… от і доїздився. Що, хтось його побачив?

— А там і бачити не треба було. Достатньо почути, як він двигун заглушив, вийшов, пововтузився, а потім сів за кермо — і одразу на газ! Який висновок?

— За кермом — шмаркач. Я б оберти скинув, але двигун не глушив, а потім від'їхав би собі потихеньку, не газуючи.

— А чого ж це ви тоді позавчора у нас під вікнами на зелений газонули, аж «Волга» заверещала?