Від автора: У тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятому році, коли вже не було на світі Олекси Сироти, а Старий нудьгував на пенсії, в одному з міст на Кавказі стався землетрус. За кілька секунд чималеньке місто обернулося на величезну руїну. Спочатку на голови людям в будинках, школах, лікарнях падало перекриття, а потім усе це криваве місиво накривали уламки стін.
Серед телеграм, що надійшли з місця катастрофи до Москви, була й така: «Просимо терміново розмістити на підприємствах Радянського Союзу замовлення на 50 тисяч домовин для тих, хто загинув внаслідок землетрусу. Тридцять тисяч домовин буде виготовлено у нашій республіці». Слідство встановило, що природній стихії «допомогли» будівельники. Вони крали цемент у такому обсязі, що дивно було, як будинки не падали від вітру.
Олекса Сирота:
Аби не склалося враження, що вбивством Кіціуса займався виключно я і бідолаха практикант, одразу запевню, що це не так. Наші оперативники, звичайно, прочесали все місто, намагаючись здобути бодай крихту потрібної інформації. Проте, результат був мінімальний. Власне, ніякого. Я розумію, що для громадської моралі і правильного виховання неповнолітніх треба було свого часу позачиняти численні розпивочні, бо їх задля триклятого плану повідкривали не тільки в овочевих магазинах, а й у дитячих кав'ярнях. Але з іншого боку — де тепер нормальний міліцейський оперативник, поштовхавшись пару днів, підслухає потрібну для слідства інформацію? Старий розповідав, як після війни дев'яносто відсотків злочинів саме так і розкривалося. Посидять хлопці в куточку пивної на Євбазі, на Житньому ринку чи на Сінному, повдають із себе дембелів, які всю війну пива не бачили — і таки віднайдуть зачіпочку чи ниточку. А потягнути й розкрутити — то вже справа техніки.
У мене було поки що три точки опори: одяг Кіціуса, мішок і машина. На машину треба було ще добряче попрацювати. З одягу експерти витрусили все, що могли, і навіть трошки більше. Щодо мішка, то, як я вже казав, на паперовому ціннику, що випадково вцілів, знайшли відбитки пальців двірника і ще однієї невідомої особи. У нашій картотеці чогось схожого не знайшлося. Ну, решта інформації: з чого виготовлено мішок, на якому підприємстві, скільки часу був у експлуатації, — то стовідсоткова бюрократія. Може, й знадобиться, коли знайдемо, де саме його взяли, а може, й ні. Залишався фабричний номер, зроблений чорною фарбою через трафарет — на віки. Десь він мав бути зафіксований. І я навіть знав, як називається цей документ: книга видачі інвентарю. От тільки де та клята книга лежить, тут я сам, без сторонньої допомоги, і за півроку не розшукав би. Доведеться йти на уклін до «злодійської» бригади. Хоча — стоп! Який уклін? Вони ж мені ще й досі не передали виписку стосовно адрес Кіціусових нічних відвідин. Ну, зайці, постривайте!
Щоправда, знущатися над «злодійською» бригадою у нашій Управі вважалося ознакою невихованості. Колег і так Бог покарав. За останній рік розкриття квартирних крадіжок скакало десь навколо цифри п'ятнадцять, максимум — двадцять відсотків. Та й то — що це були за розкриття? Сусід-алкоголік поцупив з балкона такого ж, як і він, п'янюги порожні пляшки, аби здати, нализатися і тут-таки заснути. Дитинка з бідної сім'ї, позаздривши однокласнику з родини більш-менш заможної, привласнила авторучку «паркер» і принесла до школи… і так далі, і так далі. Єдиного серйозного злодія-професіонала за весь рік затримала фактично… зовсім старенька бабуся. Її привезли з села перед одержанням ордеру на квартиру — для зайвих метрів. Самій виходити з дому не дозволяли, бо чи то за сільською звичкою, чи то від склерозу, вона забувала зачинити за собою вхідні двері. От і тинялася по квартирі без діла. І з цікавості видивлялась у вічко, хто там до сусідів дзвонить. Якось глянула — молодик якийсь із портфельчиком. Дзвонить, дзвонить, а йому не відчиняють. Бо у сусідів усі на роботі. Парубок замість обернутись і піти собі, дістає з портфеля ломик, підважує ним двері, відчиняє і заходить. Бабця, хоч і стара, але одразу збагнула, що до чого. Подзвонила до міліції, злодія і прихопили на гарячому. Радощів було у відділі! З'ясувалося, що цей, котрий з портфельчиком, їм кілька років нерви і статистику псував, а тут нарешті вляпався. Проблеми зі статистикою, одначе, не особливо засмучували «злодійський» відділ, бо з-за дверей лунали вибухи життєрадісного реготу. Я увійшов… виявляється, вони після добрячого обіду анекдотами про дистрофіків бавилися. Довелося зобразити живий символ докорів сумління і повернути їх до робочого стану. На моє прохання про допомогу колеги синхронно стали відмахуватися:
Читать дальше