Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

Іваницький розповідав, що двері, які вели з котеджу на веранду, досить масивні, але замикаються лише на один трохи застарілий французький замок. Для таких замків Спиридон мав набір відмичок і гадав, що відразу впорається із замком. Однак минуло п'ять, десять хвилин, а двері не піддавалися. Нерви Климунди напружилися до краю. Тіло вкрилося холодним, липким потом. Стривожений, щосили натиснув на сталеву ручку відмички. Замок раптом клацнув. Двері легко піддалися, немов і не були замкнені. Климунда, не озираючись, прослизнув у вузький коридорчик.

Знав напам'ять за Омеляновим описом розташування кімнат. Ось простора вітальня першого поверху, круті дерев'яні сходи на другий. Спиридон схопився за поручень, але йому нараз забракло повітря, ноги стали якісь ватяні, тіло обважніло, і він сів просто на сходах.

Тупо дивився на пухнастий килим, що застеляв усю підлогу вітальні, простягнув ноги, відчуваючи зрадливу слабкість під коліньми, і раптом зрозумів, що й справді може вмерти від переляку. Ця думка не пригнітила, а навпаки, надала відразу сили. Тіло знову стало пружним, і Спиридон, перестрибуючи через сходинки, злетів на другий поверх.

Штовхнув двері ліворуч — вони вели до кабінету, і розгублено зупинився. Здавалося, на все життя запам'ятав схему розташування Стахових ікон, та чи пам'ять раптом зрадила, чи його щось неждано так вразило в тому зібранні, — стояв і дивився заціпенілий під суворими поглядами десятків святих, які втупилися в нього зі стіни.

Щось грюкнуло збоку, і Климунда злякано відсахнувся. Невже хтось на терасі? Грюкнуло знову — і раптом збагнув: кватирка, він не причинив за собою двері, й утворився протяг.

Спиридон знову поглянув на святих. Тепер ікони видалися йому звичайною мазаниною. Він не дав би за найціннішу з них навіть карбованця.

Климунда дужче натягнув рукавички, щоб не заважали йому. Діяв рішуче й точно, розраховуючи кожен рух. Нижній ряд, третя ікона ліворуч. Спиридон не дивлячись кинув її в рюкзак. Майже поруч — найцінніша, якийсь Рубльов, її зняв обережно й поклав так, щоб не подряпати.

Нараз Климунда згадав про Іваницького. Той зараз чекає його у своєму «Москвиче» за кілька кварталів звідси.

Спочатку вони хотіли поставити машину за рогом, та потім вирішили не робити цього. Вулиця досить тиха, садиба від садиби за півсотні метрів, машина може привернути увагу, хтось запам'ятає номер чи обличчя водія…

Климунда добрався вже до останнього ряду. Присунув стілець і знімав ікони, дбайливо складаючи їх у рюкзак. Коли зняв останню із зазначених у схемі Іваницького, побачив, що в рюкзаку залишилось ще трохи місця. Не розмірковуючи, зняв ще дві — святого з пісним обличчям і діву з немовлям.

Спиридон зав'язав рюкзак і легко кинув його собі за спину. Вислизнув з кабінету, стрибнув через сходинку, але раптом зупинився, незручно подавшись усім тулубом назад. Рука мимохіть ковзнула до кишені піджака, яку обтяжував пістолет.

У двері вітальні входив професор. Величезний чорний пес стрибав біля нього…

Першим помітив Климунду дог… Завмер, присівши на передні лапи, і зненацька стрибнув до сходів, та в ту ж мить Спиридон устиг вихопити пістолет.

Він вистрілив, не задумуючись, ще не збагнувши, що робить, у вищирену пащу дога. Штовхнув ногою собаку в груди — велике чорне тіло покотилося сходами…

Климунда опустив пістолет і втупився в сухенького сивобородого чоловіка, що застиг біля входу до вітальні, тримаючи собачий повід у руці. Певно, професор ще нічого не зрозумів, бо стояв і спантеличено дивився на молодика з рюкзаком на сходах.

Климунда почав повільно спускатися, не зводячи погляду з професора, немов гіпнотизував його. А той наче скам'янів біля дверей.

Климунда бачив його сповнені жаху очі — вони свердлили й притягували Спиридона, він боявся і ненавидів їх. Знав, що зараз щось скоїться, навіть знав — що саме. Адже йому треба негайно вийти звідси, а ця маленька жалюгідна постать заступає дорогу…

Климунді залишалося подолати дві чи три сходинки. Він зупинився, щоб переступити черва тіло дога, і тут професор кинувся йому навперейми. Він гнівно підняв руку із шкіряним повідком і закричав тонким голосом:

— Назад, мерзотнику!

Климунда підняв пістолет, ще секунда — і вистрелив би, та цієї миті маленький чоловічок боляче вдарив його повідком по руці. Спиридон опустив руку і зненацька кинувся по сходах нагору. Тільки опинившись на другому поверсі, збагнув, що тут порятунку нема. Професор зараз зчинить галас, подзвонить у міліцію… Климунда підвів пістолет, але відразу знов опустив його — певно, подумав, що вдруге стріляти небезпечно. Добре, що перший постріл не привернув нічиєї уваги. Він завагався на секунду, тільки на секунду, перестрибнув через сходинки і вдарив професора, який заступав йому дорогу, руків'ям пістолета в скроню. Побачив, як той заточився, схопився руками за груди і впав, уткнувшись обличчям у чорне тіло собаки.