Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчайдушно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана картатою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї — вона повернулася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпортуючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витріщившись невидющими очима. Я стояв над нею, зляканий і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

— «Я тут, мамо», — тихо мовив.

— «Арсенчику, — вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини. — То правда, що наші?..»

— «Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи. — Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не відпускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

— «Я погано бачу, — потерла очі. — Все ніби в густому тумані. Але минеться…» — і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автоматів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці… А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, недалеко.

«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

— «А що там, сину, що? — стривожилася мати, мружачись, водячи головою навсібіч. — Наче хтось іде…»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхристаній шинелі, тримаючись обома руками за живіт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась мати, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його знетямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пляму, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер… Кіндер… Васер…» — благально прошепотів.

«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно закричала мати, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер…» — Німець заточився над купою гною, оступився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулані.

«Де він?» — запитала мати.

«Впав у яму…» — тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя… Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом зачепили його, вже неживого, і заволокли у верболози. Викопали яму…

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціонером і про щось довго розмовляв з матір'ю, недовірливо приглядаючись до неї. Після цих відвідин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорадно тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас навідувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи почервонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:

— «Не вірю, не вірю…»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалічені війною, з госпіталів на долікування. Я невимовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж прийде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдивлявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки вискакували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Леніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лунали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинтівок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж заторохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама провинно всміхнулась…

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.