Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Потім зайшов до Великошича, який щось зосереджено писав, критично оглянув шафи, прикидаючи, скільки часу вони заберуть. Мабуть, небагато, через якихось дві години я вільний. Уже відчував прохолодний подих Лебідки, манливий плюски зеленкуватої води і тихий шелест очерету… До роботи! Взяв у чергового ключ від архівної кімнати, яку нещодавно прибудували в кінці коридора, набрав оберемок папок із позначками «1944 р.» і відніс туди, маневруючи між стелажами, як у бібліотеці. За шість ходок вивільнив одну шафу із справами по 1950 рік. Вони лежали горою на столі, безмовні свідки чиїхось провин.

Мені давно кортіло ознайомитися з архівом, та все не випадало нагоди і бракувало часу. Із справ можна дечому навчитись, перейняти досвід, якого мені не вистачало, і я того не соромився, часто звертаючись за допомогою до Великошича. В школі міліції мене навчили азбуки слідства, а інше я повинен опановувати все життя, якщо, звичайно, прагнутиму робити як фахівець. Прикинув, що до другої години, коли закінчувалась Олина зміна, далеко і я ще встигну переглянути десять-п'ятнадцять справ. Погляд упав на папки з написом «1944 р.», далекий рік, коли я вперше пішов до школи.

Розгорнув верхню. Звичайне розслідування крадіжки зерна, інша — цукрових буряків, далі—макухи з олійні, пограбування їдальні… Всі справи вів Кедровський, дід Кедровський, як тепер його називали у відділі. Він давно перебував на пенсії. Я розчаровано подумав, що з них нічого не запозичу, надто прості справи. Звівся, щоб покласти їх на стелаж, коли ж в очі кинулося ніби знайоме прізвище на папці, перев'язаній навхрест розпушеною мотузкою із клоччя. Мотузка закривала рукописні фіолетові літери, і я відгорнув її з них…

«Розшук капітана Загайгори Федора Павловича…» Федір. І я Федорович… Невже?! Напевне, мати подала відразу після приходу наших. Але навіщо, коли батько загинув у бою під Хмельницьким? Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив справу і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав — «…не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не загинув у бою, як казала мати, а не повернувся. Тобто десь зник… Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.

Не повернувся…

Мати назавжди втратила число і рік народження, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батькова кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, сичали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на возі польовою дорогою, а за ними мчали вершинки. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла… Вони опинились у вагоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й заснула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржання коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала плакати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.

Опісля того матері дали прізвище Безродна, визначили число і рік народження. Виховувалась вона в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлопчиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила педучилище, а Федір автошляховий технікум, побралися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала мати, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька розпливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, безліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь переховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мовчазної тітки Марфи, прибиральниці маминої школи. Мені добре впам'ятку весняний день (на подвір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходити босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що раптом розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щілину бачили, як на вигін вимчала тупорила плямиста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Лишень вони зникли за крайніми хатами, як на вигоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів…