Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Я не розчарувався у своїй роботі, бо прагнув до неї зі шкільної парти, після пам'ятної, мабуть тільки для мене, тодішнього семикласника, зустрічі із слідчим прокуратури Великошичем. Він завітав до нашого класу, трохи припізнившись, високий, плечистий, русявочубий, в цивільній одежі, оглянув нас меткими, з лукавинкою, очима і щиро посміхнувся, наче до своїх молодших братиків та сестричок. Ми не зводили очей з його доброго і мужнього обличчя, надто зі шраму на лобі. Як ми його слухали, колишнього контррозвідника Смершу! П'ять років тому сконав фашизм, і в нашій пам'яті не стерлися дні окупації, війна ще сиділа під образами у кожній хаті. Великошич розповів про контррозвідників, про роботу слідчого. Відтоді я і знайшов своє покликання.

Я був хирлявим хлопчаком, і міцніші ровесники не кривдили мене лише з поваги до матері, вчительки, їхня прихована зневага ображала мою гідність, принижувала в очах товаришів. Я мріяв стати дужим. Отож, повернувшись зі школи, ще не охолонувши від спогадів слідчого, я заповзято заходився майструвати турнік: витягнув з огорожі трубу, викопав яму біля причілка і поставив двометрового грабчака, заготовленого на дрова. Потім до нього і причілкового стовпа прикріпив трубу. Пізніше на звалищі надибав два колеса від тачки і зробив з них штангу. Тепер мій день починався з фізичних вправ. Мати ніби не помічала мого мордування залізяччям.

Смішно згадувати, як попервах я щоразу мацав свої м'язи. Та вже в дев'ятому класі, всім на подив, я легко піднявся по канату аж до бруса і спустився на землю. У десятому сталася сутичка з Василем Хаварою, і я не показав спини: спритно відірвав його руку од свого коміра і так її скрутив, що Василь аж присів. А коли Великошич організував гурток з вільної боротьби, я записався першим. До призову в армію мав другий спортивний розряд, а Сергій Антонович став мені справжнім другом. Поступово я вийшов з-під виливу Балюка. Роман Гнатович ніби тим і не переймався, а наче спогордів. Зустрічаючись зі мною, поважно кахикав, погладжуючи руді вуса, мовби не знаходив теми для розмови.

Опісля я зрозумів, що Балюк, утративши сім'ю, вбачав у мені рідного сина і пильно стежив за самостійними кроками, однак не виказував свого хвилювання, вдаючи байдужого. Трьом людям я найбільше завдячував у житті: матері, Роману Гнатовичу і Великошичу.

Я звівся з-за столу підійшов до вікна, пригнув вишневу гілку й губами зірвав ягоду. Вона була прохолодна й гладенька, мов намистина, і я не наважувався її розкусити. Поклав на календар у виямку для авторучки.

До кабінету завітав Сергій Антонович і перервав мої роздуми. Він був якийсь по-весняному жвавий і світлий: уся його могутня постать випромінювала снагу й бадьорість, а меткі очі життєдайну силу. Може, біла сорочка з засуканими рукавами так освіжала його?

— Здоров, Арсене. Ох і день гряде! Ох і день! — міцно потис мені руку, сів на стілець коло вікна. — Це б до Лебідки, та й у воду.

— Чого ж? Можна підскочити мотоциклом.

Великошич покивав пальцем, хитро примружився.

— Еге, тоді підскочиш у нашого прокурора на килимі, як хтось бовкне, що міліція серед дня загоряє. Ти хоч за мене відсмажся.

— Мені теж не доведеться.

— Ну, п'яти помочиш, — трохи заздрісно зауважив Сергій Антонович. — Коли почнете перекривати дах, гукни мене, допоможу. Звичайно, краще, щоб ти кудись поїхав. Відпустка вдома — не відпустка, а ще в нашого брата.

— А ви куди збираєтесь у відпустку?

— Збираємось до моєї матері. П'ять років не бачились, — з провиною у голосі сказав Великошич, хмурніючи. — Раніше як було: ото зберуся у відпустку, тільки складемо чемодани, а тут уже й відкликають.

— Це за Ященка?

— При ньому, — скривився Сергій Антонович.

— Я чув, що він надто полюбляв справну цифру.

— У нашій роботі та цифра — людям ось де, — і він схопив себе пальцями за горло. — Як не гірко, а поки що на одній профілактиці правопорушень далеко не поїдеш.

Сергій Антонович устав, повернувся до вікна, затримав погляд на вишнях. Потім повернувся до мене і запитав:

— Чим займешся сьогодні?

— Та майже ніякої роботи.

— А ти… — Великошич замислився на мить і продовжив — Присвяти цей день архіву. Пора перенести його в ту кімнату. Впораєшся?

— Залюбки, — посміхнувся на його пропозицію.

— Закінчиш — і додому. Ні, бери Олю і до Лебідки. — Сергій Антонович поплескав мене по плечу важкою, жилавою рукою і весело додав: — Чортяка! І вибрав же дівчину…

Великошич рвучко, ніби засоромившись, вийшов з кабінету. А мені нестерпно забаглося побачити Олю, і я висунув шухляду, підняв на дні ріжок паперу. Під ним лежала фотокартка. Я сфотографував Олю у грудні, коли падав перший лапатий сніг. Вона стояла на східцях універмагу, вдягнена в зимове пальто з хутряним коміром, у хутряній шапці, простягнувши руки, і невимушено сміялась, трохи схиливши голову. Вся в білих зірочках, мов Снігурка. Мені подобалось те фото. Я завжди, як тільки всядуся, обов'язково гляну на нього. Світла й чиста, дитинно щаслива, Оля наче берегла мою душу від людської заскорузлості, черствості, підлості, з якими я стикався під час роботи.